Наступного дня Босмінка зовсім занедужала. Хоботок у неї розпух і так обважнів, що й голови не повернути. Доведеться звернутися до лікаря. Але де його шукати? Який він?
Згадалось, як одного разу, коли мама отруїлася несвіжою водоростю, лікар дав їй якогось зілля – і мама швидко одужала.
Босмінка вилізла зі своєї схованки й подалася на розшуки. Дорогою зазирала під листочки, оглядала кожний камінчик, але лікаря ніде не було. Нарешті натрапила на якусь нору. «Чи не тут?» – подумала Босмінка.
Але з нори висунулася клішня рака і так люто ляснула, що Босмінка притьмом дременула не оглядаючись.
Відсапавшись під прозорим листочком стрілиці, рушила далі. Аж раптом назустріч – жук Плавунець, великий, плаский, наче його каменем придавило, з жовтою облямівочкою на спині. «Спитаю в нього»,– наважилася Босмінка і боязко писнула:
– Дядьку Плавунець! Скажіть, будь ласка, де живе лікар?
Плавунець зупинився, спантеличено озирнувся. Що за штука? Ніби хтось гукає, а хто саме, не видно... Насилу розгледів Босмінку. Перепитавши, задумливо почухав лапкою черевце.
– Гм, лікар?.. А-а, це ти про П’явку Медичну! Тоді, голубонько, до берега греби. Там, під старим корчем, і знайдеш її.
Зраділа Босмінка, подякувала й повернула до берега.
Незабаром побачила великий чорний корч. Біля нього зібралося багато жучків, черв’ячків, і навіть одна маленька рибка припливла сюди. «Мабуть, тут»,– здогадалася Босмінка і пристала до гурту.
Трохи освоївшись, вона з цікавістю почала роздивлятися присутніх. Глянула на рибку – аж замилувалася її сріблястою лускою. «Яка чепурна»,– із заздрістю подумала Босмінка.
У рибки боліли зуби. Вона трималася плавцем за щоку, охала й жалілася довгому черв’ячкові. Той співчутливо похитував головою.
– Хочеш подивитися на мої зуби? – несподівано мовила рибка.
Черв’ячок скоса глянув на неї і відмовився. Навіть відповз убік. «Ач, яка хитра,– подумала Босмінка.– Заглянь їй у рота – а вона візьме та й з’їсть».
А втім, рибка, мабуть, соромилася проковтнути черв’ячка при сторонніх.
Вона тільки ласо поглядала та поводила хвостом.
Праворуч від Босмінки, під водяною сосонкою, лежав малесенький рудий жучок Пеструшка. Обхопивши черевце і закотивши очі, він жалібно стогнав.
Тільки-но Босмінка хотіла спитати, що з ним, коли не знати звідки з’явився Карась. Вигляд у нього був досить-таки жалюгідний: очі вирячені, рота скривило. З розідраної губи капала кров.
– Ану, розступіться!..– заволав Карась.– Не бачите, з гачка зірвався?! Мені швидка допомога потрібна!
Усіх розштовхавши, він зник під корчем, а коли невдовзі виринув звідти, на губі в нього був пластир із зеленого листочка.
Босмінці вже набридло чекати. Аж ось нарешті настала і її черга. Вона нерішуче сковзнула під корч і побачила лікаря.
Старенька, зморшкувата П’явка з кількома цяточками-очицями витягнулася назустріч Босмінці – і зморшки на її тілі розгладилися.
– То на що ми скаржимось?
– Хобото-о-ок...– плаксиво протягла Босмінка.– Болить дуже...
Медична П’явка посадовила Босмінку на камінчик і заходилася лікувати.
Присмоктавшись до краєчка риб’ячої лусочки, вона зіскребла нею з корча трохи слизу. Це була дуже цілюща мазь. Лікарка помазала Босмінці хоботок і перебинтувала його тоненькою зеленою водоростю.
– Ну от,– лагідно мовила П’явка.– Тепер погрійся на сонечку – і все буде гаразд.
Босмінка подякувала й попрощалася.
Дуже скоро відшукала вона між лататтям зручне місце. Тут ніхто її не турбуватиме. Лягла на спинку, підставила хоботок сонячному промінню.
І раптом, глянувши на сусідній листочок, помітила на ньому якусь прозору стеблинку зі щупальцями.
Вона здалася Босмінці дуже дивною: стеблинка рухалася!
Так, так, пересуваючись по листочку, вона повільно наближалася.
Босмінка вирішила про всяк випадок трохи відплисти. Вона перевернулася на живіт – і в цю мить стеблинка викинула щупальця вперед. Одне з них обпекло їй тіло, як вогнем, Босмінка кинулася тікати. Але мало-помалу цікавість переважила.
Босмінка повернулася і, сховавшись за гілочкою водяної гречки, почала спостерігати.
Дивовижна стеблина вже не рухалась. Вона якось зіщулилася, роздулася й підібрала щупальця.
«Що воно таке? – дивувалася Босмінка.– І чому воно так жалить?»
Вона підвела голову й побачила кілька зеленкуватих, схожих на черв’ячків комариних личинок. Вони нерухомо, головами донизу, висіли коло самої поверхні і, виставивши з води тоненькі трубочки, дихали повітрям.
Одна з личинок раптом пірнула і, нічого не підозрюючи, попливла мимо стеблини.
– Стережись!..– вигукнула Босмінка.
Та було вже пізно.
Стеблинка випросталася і цупко схопила личинку довгими щупальцями. Бідолаха заборсалася з усіх сил, та дарма...
На кінці стеблини раптом відкрився рот...
«Та це ж Гідра!» – мало не скрикнула Босмінка. І як це вона раніше не здогадалася, що перед нею – люта розбійниця, про яку не раз казала мама.
Вкрай перелякана, Босмінка щодуху кинулася геть.