Босмінка – маленький рачок. Такий маленький, що не всяка риба помітить його. У річці, де жила Босмінка, подейкували, що вона, мовляв, негарна. І ніс задовгий – ну справжній тобі хобот! – і ніг не видно – ховає десь під черепашкою. А найжахливіше – одне-однісіньке око в бідолахи...
Та Босмінка не чула цих розмов. А яка вона з себе насправді – не знала. Адже в річці дзеркала нема. Можна, звичайно, у черепашку Перлівниці подивитись, та надто вже вона тьмяна – нічого не роздивишся...
Того ранку Босмінка, як завжди, прокинулася разом із сонцем – тільки-но впало на воду його золотаве проміння. Батьки вже снідали, сховавшись під лататтям. Босмінка підпливла до них і теж почала втягати у свій малюсінький ротик смачні водорості.
Раптом над нею промайнула якась тінь. Хоч і була Босмінка полохливою (ніде правди діти), але їй так кортіло все знати! Вона швидко-швидко замахала вусиками, ніби весельцями, і піднялася вгору.
І тут Босмінка помітила довгого, схожого на темну паличку, жучка Водомірку. Ніжки в нього були змащені жиром, і тому до них зовсім не приставала вода. Наче спритний ковзаняр – раз-два! раз-два! – мчав Водомірка по річковій поверхні.
«От би мені так!» – із заздрістю подумала Босмінка. Адже плавала вона, дуже повільно.
Нарешті Водомірка, підстрибнувши, метнувся вбік і зник у комишах.
Босмінка трохи почекала: чи не з’явиться, бува, жучок знову? Вона підпливла навіть до заростей. Куди ж то він подівся? Але Водомірки ніде не було. Босмінка з прикрістю зітхнула й рушила назад.
Та що це? На тому місці, де лишилися її батьки, не видно нікого. Босмінка розгубилася. Вона обпливла навколо латаття – даремно: мама й тато безслідно зникли.
І пригадала Босмінка, як, докірливо ворушачи вусиками, попереджала її матуся:
– Гляди, вскочиш через свою неслухняність у халепу! Хоч ти й не маленька вже,– мало не з макове зерня ви росла,– але тримайся нас: ми більше за тебе прожили на світі – більше й знаємо.
Босмінка от-от розплакалася б, та що з того? Хто її пожаліє? У воді навіть сліз твоїх не помітять...
Вона хотіла вже плисти далі, коли побачила свого давнього знайомого – старого буркотуна Слимака. Насилу тягнучи свою кручену, немов крендель, хатку-черепашку, він неквапливо ліз угору по водяній сосонці.
– Дідусю Слимаче! – зраділо пропищала Босмінка.– Чи не зустрічали ви мою маму?
Слимак здригнувся від несподіванки і втягнув голову в хатку. Потому висунув ріжки – з-під них глянули малесенькі очиці – і, впізнавши Босмінку, сердито буркнув:
– Не бачив я ніякої мами... Чіпляються з усякими дурницями...
І він поповз собі далі.
Босмінка безпорадно озирнулася навколо. День був уповні. Сонце піднялося високо-високо, і у воді стало зовсім тепло.
Та ніщо не тішило бідолаху Босмінку. Загубити маму й тата – ох, як же це тяжко! Що чекає її? Як житиме вона тепер?..
Сумно зітхнувши, подалася Босмінка на розшуки.
Незабаром вона опинилася у незнайомому місці. Це був справжній підводний ліс. Навкруги, куди не кинеш оком, зеленіли стрункі стебла очерету. Заплутавшись в осоці, стиха погойдувались бурі пасма водоростей. А вгорі, наче розкидані вітром хмарки, плавали листочки ряски.
Заблудила! Куди ж це вона потрапила? Босмінка глянула ліворуч і побачила якийсь дивний дзвіночок. «Що воно таке?» – подумала і нерішуче наблизилася. Дзвіночок, дуже прозорий і заповнений повітрям, був підв’язаний до рослин, наче гойдалка.
«Тут хтось живе»,– здогадалася Босмінка.
Вона обережно зазирнула всередину – там на павутинці висіла якась мертва комашка.
Босмінці стало моторошно. Мерщій від цього небезпечного місця!
Але що це? Її хоботок прилип до дзвіночка! Босмінка смикнула раз, удруге – не пускає... Скосивши око, вона побачила, як до неї наближається якась волохата потвора. То був господар дзвіночка – водяний павук Сріблянка.
З переляку в Босмінки затрусилися усі ніжки. Вона рвонулася з останніх сил. У хоботку щось хруснуло. Від болю потьмарилося в оці. А все-таки вона відчепилася від дзвіночка!..
Павук був уже зовсім близько. Босмінка стрімголов кинулася навтьоки. Та павук помітив її. Круто повернувши, він помчав навздогін. Босмінка щосили загрібала вусиками. Тільки б дістатися до заростей! Тільки б встигнути!..
Але пізно!.. Павук – вона відчувала це – вже за спиною... Ще мить – і він схопить її. З жахом оглянулася назад – страхіття простягало до неї свої бридкі довгі лапи.
Кінець!..
Щось різко відкинуло її вбік, і вона мало не знепритомніла.
Отямившись, Босмінка побачила велику плямисту Жабу, що з’явилася хтозна-звідки, а огидний павучище кудись зник. І тоді Босмінка зрозуміла, що її врятовано. Врятовано. Витрішкувата Жаба проковтнула павука!
Від усіх цих переживань Босмінка зовсім знесиліла. Вона відшукала затишну місцинку і сховалася під листочок. Не хотілося ні їсти, ні пити. Тільки тепер вона відчула, як ниє хоботок..
Вже сутеніло. Вода ставала дедалі темнішою, прохолоднішою. Зовсім змучена, Босмінка підібрала ніжки, старанно вкрилася черепашкою і швидко заснула.