Жив на світі один багатий граф. Як сир в маслі катався, закони своєї країни ні в що не ставив. Все в окрузі повинно було бути по його велінню по його хотінню.
Відправився одного разу граф на прогулянку і побачив на лісовому узліссі великої та красивий селянський будинок. Придивився будинок графу. Оглянув він його зі всіх сторін і до дверей під'їжджає.
Вийшов на крильце господар будинку. Поздоровався з ним граф і питає:
– Ей, господарю! Чи не хочеш будинок продати? Я не поскуплюся, за ціною не постою.
Селянин, аніскільки не роздумуючи, відповів:
– Ні, ваша милість, ніякої купівлі-продажу у нас не вийде! У садибі цій ще прадіди мої жили, хочеться і мені тут свої дні скоротати. Отже маєток мій при мені залишиться.
Граф йому говорить:
– Даю терміну до завтра! Розміркуй як слід.
Схопився граф на коня і геть поскакав. Селянин похитав головою і думає: «Нічого з цієї справи у графа не вийде».
Наступного дня уранці, тільки ще зоря зайнялася, прискакав граф до селянина.
– Ну, яке твоє останнє слово?
А селянин відповідає:
– Я, ваша милість, від слова свого не відступлюся. При своїй садибі залишуся, ось і вся оповідь!
Розсердився граф і кричить:
– Питаю ще раз: віддаси садибу задарма? Не віддаси – на себе нарікай! Все рівно вона мені дістанеться!
Покачав селянин головою і говорить графу:
– Я словами не кидаюся; садибу свою не продам.
Трохи не лопнув граф від люті і поскакав геть.
Відома справа: багатий – що бик рогатий. Помчав граф прямо до судей, щедро їх золотом обдарував і велів тяжбу з селянином почати. Суддівські-то знали, що багатше за графа в окрузі людини немає. Стало бути, якщо вони справу виграють, золото на них дощем посиплеться. Через те і пообіцяли вони графу селянина умовити. А вже якщо не погодиться добром садибу віддати, розорити його дотла.
Послали суддівські за селянином служителя.
Прийшов селянин до суду, а вони його питають:
– Продаси садибу чи ні?
– Ні, - твердо відповідає селянин. Як не умовляли, на своєму стоїть.
– Доведеться тобі з графом тяжбу вести! – розлютилися суддівські.
– Ну що ж, змагатися так змагатися! – говорить селянин.
Все крючкотвори-судейські на стороні графа були, а за селянина вступатися нікому. Почалася тут тяжба. Селянина раз у раз в місто тягають. Грошей це йому коштувало силу-силенну, і зав'язнув він по вуха в боргах. Під кінець суддівські вирішили: селянина з двору зігнати, садибу у нього відібрати і графу її віддати. Залишилася у селянина всього сотня гульденів. Як оголосили суддівські вирок, став він їх корити і говорить:
– Коли на землі справедливості ніякий не залишилося, то може на небесах знайдеться! Розсміялися панове суддівські:
– Справедливість і на землі і на небесах давним-давно померла!
Промовчав селянин, з суду вийшов і прямий до пастора в церкву відправився. Як побачив пастор, що давній його знайомець селянин йде, він йому і говорить:
– Здрастуйте, Ганс! Відвідати мене прийшов?
– Так, - відповів Ганс, - тільки причинак у мене невесела.
Повідав він пасторові свою історію і кінчив її так:
– Всього лише у мене тепер сотня гульденів залишилася, я їх тобі віддаю.
Стільки у вас в місті платять, щоб великий церковний дзвін по померлому дзвонив. Ось тобі гроші, і давай дзвони скоріше. Хай дзвін по Справедливості відзвонить, адже вона померла. Але, дивись, подовше дзвони!
Узяв пастор гроша, покликав служителя, піднялися вони на дзвіницю задзвонили у великий дзвін. І дзвонили куди довше звичайного. Пішли тут в місті розсуди та пересуди: хто помер та після кого так довго дзвін дзвонить.
Але ніхто до ладу не знав.
Зібрався на площі народ, став кричати:
– Чому такий дзвін стоїть?
Знайшлися люди добрі, повідали, яку несправедливість суддівські чинили.
Ще більше почав народ кричати та графа до відповіді вимагати. Злякалися граф з суддівськими і повернули селянинові його садибу.