Жила собі в лісі на дубі білка, а біля річки в піску – черепаха.
От якось кличе білка черепаху до себе в дупло в гості:
– Приходь до мене, горішків погриземо!
– Та як же я прийду, ти ж он як високо живеш?..
– А ти чіпляйся за мій хвіст та тримайся за нього міцніше, от і доберешся!
Витягла черепаха шию, схопила ротом білчиного хвоста, лапи підібгала, щоб не бовталися — об гілки не чіплялися. Білка поскакала з сучка на сучок, з гілки на гілку, а черепаха ззаду теліпається, черевцем кам'яним об кору постукує, але нічого, тримається.
Раптом летить повз дуб лелека, приятель черепахи, вони на річці жаб разом ловили.
– Здрастуй, кумонько, де це тебе занесло?
– Здрастуй... – Тільки-но черепаха рота роззявила, як одразу ж білчиного хвоста випустила і на землю – геп!
Забилася черепаха, розсердилася і до себе на річку поповзла.
На другий день приходить білка до черепахи:
– Чого ж ти сердишся, кумонько? Не моя то провина, що ти впала й забилася: тримати б тобі язика за зубами, усе б і обійшлося... Полізли знову!
І полізли вони з сучка на сучок, з гілки на гілку... Вже й дупло білчино близько, але тут, як на біду, пролітала поруч ворона: пером чорна, на язик гостра.
Каже ворона Білці:
– Що це ти за мокрий кругляк тягнеш?
Не стерпіла черепаха образи — та як закричить вороні:
– Сама ти круг...
Ну й звісно, знову впала на землю. Забилася ще сильніше, ніж минулого разу.
Приходить білка до черепахи в третій раз:
– Дуже мені хочеться тебе горіхами пригостити. Такі вони, кумонько, смачні, такі солодкі!.. Вже зроби ласку, помовч хоч годинку. А як заберемося на дуб, тоді з ким хочеш балакай.
Знову полізли. Тримається черепаха, нікому по дорозі не відповідає.
Ось і дупло. Вхопилася білка за поріг лапками, хвіст підтягує, черепасі киває:
– Ось ми і вдома!
Тут би черепасі ще трішки потерпіти, поки всередину не потрапила, але ні, не втрималася, відгукнулася:
– Ну, то й доб... – та й впала вниз. Лежить черепаха під дубом, так соромно їй стало, що попленталась геть...
Правду кажуть: "Поки справу не зроблено – мовчи!"