Про сімох братів-гайворонів та їх сестру (українська народна казка)

***

Про сімох братів-гайворонів та їх сестру (українська народна казка) Жили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів. Ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати серди-лася на них за те.

Одного разу поїхав батько у ліс по дрова, а мати лишилася вдома з хлопцями – та за щось так розсердилася на них, що не знала, як і вилаяти, та з гніву сказала: «А щоб ви гайворонами поставали». Не встигла вона ще доказати цього, а хлопці вже поставали гайворонами та й зникли десь далеко в лісі. Там була якась порожня хата в якій вони і посідали. А в тій хаті зробилося так, що вони знову стали людьми. Крім них, нікого більше не було в цій хаті. Оселилися вони там і почали працювати та господарювати всі гуртом і вже дружно жили, по черзі обід готували, разом полювали.

Був між ними один такий мудрий, що поробив усім братам рушниці. Вони ходили на полювання та вбивали там різних птахів та звірів; з того мали вони м'ясо, а на хліб заробляли. Якого їм знаряддя треба було, то все самі собі робили.

Довго та гірко плакала мати, як полетіли сини з дому. Вона ж спересердя сказала, не думала, що насправді вийде.

– Коли б хоч одну дитину мати на втіху собі! – бідкалася вона.

Незабаром після того народилася в неї дочка. З того часу, як полетіли хлопці від свого батька, минуло вже тринадцять років. Дівчинка підросла і гонила худобу на пашу. А чужі діти дражнили її гайвороненям через те, що брати її гайворонами поставали. Покинула дівчина волів пасти та й пішла по світу шукати братів. Ідучи лісом, зайшла вона далеко, так що назад вже годі вертатися. Та, блукаючи по лісі, натрапила на одну хатину, де жила стара місяцева ненька.

– Звідкіль ти, дитино? Зостанься тут жити! – каже їй місяцева мати.

– Не можна мені тут жити, бо я йду братів своїх шукати! – відповіла їй дівчина.– Може, ви знаєте, де вони?

– Не знаю я, де живуть твої брати,– каже дівчині місяцева мати,– аж ось як прийде додому мій син, то я спитаю, в якім краю живуть твої брати.

Прийшов молодий місяць додому, питає його мати, він і каже:

– Я ще там не був, але, здається, вони в тім краю, де сонце гуляє!

На другий день місяцева мати, нагодувавши дівчинку, звеліла синові провести її до сонця. Прийшла дівчина до сонечка в хату. .Там теж була старенька сонечкова ненька.

– Куди ти йдеш, дитино моя? – питав вона дівчину.

– Я йду братів своїх по світі шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонами та й полетіли! – відповіла на це дівчина.– Може, ви знаєте, де вони?

– Не чула я про це нічого, хіба, може, сонце знає,– каже сонцева мати.

Прийшло сонце додому, мати й спитала у нього про братів-гайворонів.

– Ні, не знаю! – відповіло сонечко.– Певне, мені ще ніколи не доводилось гріти в тому краю. Може, вітер знає.

Нагодувала дівчину сонечкова ненька та й загадала синові відвести її до вітрової неньки. Прийшли вони до вітрової неньки, вона теж нагодувала дівчину, а потім і спитала, куди вона йде.

– Іду своїх братів шукати,– відповіла дівчина.

Вітрова мати теж не чула про це і, як прийшов її син додому, спитала його, чи не знав він, в якому краю живуть сім братів, що стали з людей гайворонами.

– Знаю,– каже вітер,– бо як змочив мене дощ, то я роззувся й повісив сушити онучі біля комина у тих братів, а сам оце прийшов додому спочивати.

Каже йому вітрова мати:

– Тут в одна дівчина, що зве тих гайворонів своїми братами. Треба, щоб ти завтра вранці відвів її до них!

Вранці, як дівчина встала, вітрова мати нагодувала її, а потім вітер узяв її на плечі та й поніс до тієї хати, де жили брати. їх на той час не було дома: певно, пішли десь у ліс з рушницями. Вітер лишив тут дівчину, а сам забрав онучі та й пішов собі гуляти по світі.

А дівчина огледілась, побачила в пічці горщика зі стравою, з'їла трошки, а потім залізла під ліжко наймолодшого брата та й заснула.

Опівдні повернулися брати додому. Наймолодший з них, що варив сьогодні обід, вийняв із печі страву та побачив, що вона порушена.

– Еге, брати мої, здається, хтось наш обід куштував,– каже він.

– Хто ж то міг куштувати? – кажуть йому брати.– Ми вже скільки років тут живемо, але, крім нас, здається, нікого тут не бачили!

Пообідали вони та й знову пішли. Зостався дома другий брат вечерю варити, бо у них уже було так заведено, щоб з півдня готувати собі страву на вечір. Зваривши вечерю, подався й він за братами в ліс. Як він вийшов з хати, то дівчина, що була сховалась під ліжко наймо-лодшого брата, вилізла звідтіль, з'їла трохи тієї страви та й знову заховалась, але вже під ліжко другого, старшого брата.

Як зібрались брати на вечерю, то й другий брат, що варив вечерю, каже, що страва порушена.

– Певно, знову хтось куштував! – каже він братам.

– Брехня! То тобі так здається! – каже третій брат.

Повечеряли брати та й полягали спочивати. І снилося одному, що начебто до них сестра прийшла в гостину. Як повставали брати вранці, він і розповів їм свій сон.

Зготувавши собі снідання й обід та поснідавши, подалися вони на роботу. Дівчина вилізла із своєї схованки, прибрала в хаті, з'їла трохи страви з їх обіду, а потім ізнову сховалася, але вже під ліжко третього брата. Опівдні посходилися брати на обід.

– Знову, брати мої, страви менше стало! Здається, що хтось куштує її потроху,– каже їм уже третій брат, що варив обід сьогодні.

– Та хто там має зії куштувати, коли ми живемо тут уже скільки років, але за цей час ніколи не бачили в цих краях ще жодної живої людини? – загули в один голос всі брати.

Пообідали вони та й подалися знову в ліс. Четвертий брат лишився вдома варити вечерю, а зваривши, пішов і собі за братами. Зібралися вони на вечерю додому, але бачать, іцо знову страви менше, ніж зварено. Посідали вечеряти та й балакають поміж собою.

– Це диво! Вже кілька разів хтось поділяє з нами і снідання, і обід, і вечерю. Тут щось таке та є! Давайте-но пошукаємо!

Почали дивитися скрізь по хаті, потім під ліжка заглядати. Аж під ліжком третього брата найшли дівчину.

– Встань, дівчино! Чого ти тут шукаєш? – питають вони у неї.

– Я шукаю братів своїх, яких мати прокляла, щоб вони стали гайворонами, а воно так і сталося. Це мені батько казав, але його тоді не було вдома, він поїхав у ліс по дрова,– почала вона розповідати братам...

– Та як твої брати гайворонами поставали, то нащо ж ти батьків покинула? – кажуть вони дівчині.

– Бо мене діти гайвороненям дражнили, як я гонила волів на пасовисько!

Тоді упевнились брати, що дівчина правду їм каже і що вона справді-таки сестрою їм доводиться.

– Зоставайся тут жити з нами,– кажуть вони їй,– варитимеш нам їсти, а ми всі гуртом будемо на полювання ходити.

Лишилася вона. Стала господарювати у братів. Брати дуже ласкаво поводилися з нею, шанували її та одягали у розкішну одіж, яка ли- чить молодій, гарній дівчині. І все думали, як їм додому повернутися. Боялися щоб гайворонами знову не стати. Аж ось по трьох роках сталося в тім лісі нещастя. Раз убили брати дику козу, а то не коза була – то була дочка баби-яги. От баба-яга і поклялася помстнтися їм. Одного разу, коли дівчина була сама вдома, прийшла туди погана баба, принесла з собою коралі, показала їй через вікно та й каже:

– Дівчино, може б, ти купила у мене оці коралі?

– Добре! – відповідає дівчина.

Вона взяла гроші і віддала бабі, а та взяла їх та й пішла собі геть. Як наділа ж дівчина ті коралі собі на шию, то вони відразу й задушили її.

Позбиралися брати на обід і бачать, що сестра їх лежить нерухома на землі. Заходилися вони гуртом біля неї, найшли коралі, розірвали їх, і вона стала помалу дихати, а потім почали розтирати їй тіло і таки врятували дівчину від смерті. Як встала вона, то брати сказали їй, щоб вона нікому й ніколи не показувалася.

Знову господарює вона, як і раніше, живуть собі добре. Минуло півроку, а та проклята баба знову прийшла, принесла з собою хороше червоне яблуко та й каже:

– Може, ти бажаєш яблук, то на тобі!

Знову дівчина дісталаї грошей та віддала бабі за яблуко. Відкусила шматочок його та подавилася: упала: на долівку посеред хати, та по одному тільки й можна було примітити, що вона жива, бо ще дихала, хоч і дуже рідко.

Прийшли брати з поля, почали оглядати її, щоб довідатись, що це таке вдруге пошкодило сестрі. Пошукали, та так нічого й не знайшли. Дуже жалко їм стало сестри, та що ж мають діяти? Зробили вони з кришталю труну із срібними ланцюжками, поклали туди мертву сестру, але не ховали труни в землю, а повісили у лісі, неначе колиску, поміж двома деревами на тих ланцюжках, а самі з жалю та туги за сестрою піш-ли світ за очі, хотіли б батьків розшукати, та як же їм сказати, що сестру не вберегли?

От один царський син, ще нежонатий, пішов із своїм челядинцем на полювання у той ліс та й заблудився там. Так проблукали вони по лісі аж три місяці і за цей час ані однієї живої людини не бачили тут. Ненароком якось наблизилися вони до того місця, де між деревами висіла кришталева труна, і заночували там недалечко. Уночі той царський син побачив, що між деревами неначе щось мигтить, та й каже челядинцеві:

– А ходімо лиш та подивимось, що то таке мигтить між деревами!

Пішли на те місце, аж бачать, що то кришталева труна, а в ній така гарна мертва дівчина. Почали вони прислухатись, чи не дише часом, і чують, що вона ще не зовсім умерла, бо у неї під плечима ще було тепло.

Звелів царський син челядинцеві відв'язати від дерева ланцюжки, щоб спустити труну на землю. Як відв'язав він один ланцюжок, то той якось несподівано висунувся у нього з рук, і труна впала та так сильно вдарилася, що у дівчини той шматочок яблука відразу вискочив. Встала вона та й розповіла їм, як це трапилось з нею. Повела до хати, де жила з братами, а братів нема, і хата як пустка. Забрав царевич дівчину з собою.

Незабаром після цього царевич одружився з дівчиною, але у нього була мачуха, що ненавиділа його. От раз вона й каже цареві, своєму чоловікові:

– Чи ти бачиш, що твій син робить? Якусь жебрачку надибав собі та й одружився з нею! Хіба ж можна нам тримати її у своїх покоях?

Дуже хотіла мачуха згубити з світу невістку, але ніяк не вдавалося їй, бо царський син кохав свою жінку і доглядав за нею, як за своїм оком.

– Як не згубить твій син своєї жінки, то згуби їх обох! – каже мачуха цареві.– Звели повісити їх або розстріляти! А як не зробиш цього, то я тобі не жінка, ти мені не чоловік.

Цар боявся її і все робив, як вона хоче.

– Слухай, сину! Як ти не відведеш своєї жінки туди, звідкіль узяв її, та не уб'єш її, а до того ще не принесеш із неї серце й очі, то я мушу вбити тебе самого! – каже він своєму синові!

Царевич заплакав гірко та й пішов із своєю дружиною на край світу. Слідом за ними побіг і царський собака. Вистрелив він і вбив со-баку. Потім вийняв з нього серце та очі. А жінка й каже йому:

– Коли вже моя така доля, що ти від мене відступився, піду я сама світ за очі.– Та й пішла собі плачучи. «Тепер,– подумала вона,– піду до тієї хати, де я жила з братами, та й зостануся там жити, бо в мене ж дитина скоро народиться».

Пройшов час, і вона родила двоє дітей відразу, та обидва хлопчики. І такі гарненькі були сини її! Один мав на чолі такий знак, як сонечко, а другий – як місяць.

Минуло кілька часу, і старий цар та мачуха померли. Зостався тільки син їх та й почав царювати. Але невеселе було йому те царювання без своєї дружини. «Якби я знав,– каже він сам до себе,– де вона тепер!» – І картав себе, що так з нею вчинив.

– Ходім лиш шукати її,– каже раз молодий цар своєму челядинцеві.

Та й пішли обоє у ліс. Отак шукаючи, дійшли вони лісом аж до того місця, де він найшов її у кришталевій труні. Тоді вже вечоріло. Він і згадав, що тут недалеко є та хата, в якій жили перше брати-гайворони, та й пішов з челядинцем туди на ніч. Тепер у тій хаті жила якась жінка з двома хлопчиками. Жінка так хустиною запнулася, що й обличчя не видно. Прийняла їх, постелила вона цареві на ліжку, а челядинцеві долі, сама ж лягла на лаві, а дітей обох поклала на лежанці, бо їх вона завжди клала на окремій постелі.

Цілу ніч у хаті горіла свічка.

Дуже гарно молодому цареві було спати на ліжку, але зате його челядинцеві гірше на твердій долівці, і він часто прокидався вночі. Як заснув цар, то одна рука його якось звісилася додолу. Тут один з хлопчиків почав чогось плакати та кликати маму, а вона каже, начебто сама до себе:

– Не плач, сину, я зараз підійду до тебе. Треба йти батькову руку, що звісилася, на постелю покласти.

Челядинець і почув це.

Ранком вона хутко встала, щоб гостям снідання зварити. Цар з челядинцем повставали, поснідали, а потім і пішли в ліс. Прийшли вони до того місця, де вчора були. Тут цар і каже челядинцеві:

– Ох, тяжко жити на світі. Ти знаєш, що якби оце я побачив свою жінку, то, здається, зараз би полегшало та покращало на серці!

– А чи впізнали б ви її, якби оце побачили? – питає той царя.

– Впізнав би! – каже цар.– От і та пані, в якої ми ночували, теж трохи скидається на неї.

– А як ви спали та рука у вас звісилася додолу, то вона казала своїй дитині: «Не плач, сину: треба батькову руку знов на постелю по-класти».

– То знаєш ти що?! – зрадівши, каже йому цар.– Посидьмо тут, а під вечір підемо знову до неї ночувати!

Дуже засумувала господиня, побачивши, що цей несподіваний гість, якого вона з великою радістю приймала у своїй господі, не впізнав її та й пішов знову в ліс та, певно, вже й не вернеться ніколи, щоб хоч спитати, хто вона і звідкіля тут узялася?

Та настав вечір, і вони прийшли знову. Вона аж затремтіла від радості... Господиня поклала їх так само, як і вчора.

Незабаром цар навмисне звісив руку на долівку. Вона підійшла, взяла його руку та й поклала біля нього як слід. Тут він обняв її, при-горнув до себе і просив, щоб вона його простила.

Прийшли вони обоє додому і діток своїх принесли, такий там бенкет справляють – усі люди гуляють, радіють. А до того міста сім братів, що були гайворонами, зайшли.

– Що це у вас за весілля? – питають людей.

– Та цар свою жінку знайшов! Дивіться, яка молода, та добра, та хороша!

Дивляться брати – це ж їхня сестра! Вони до неї. Вона їх пізнала, зраділа.

– Приведіть же і батьків наших стареньких, хай вони коло нас одпочинуть.

Прийшли й батьки. І стали всі вкупі ладом та миром жити.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)