Було це там, де зроду-віку цього не було.. За сімома країнами, за океанами жив один король.
Та такий злий, що люди жахалися самого його імені. Тільки-но король чхне, як звістку про це по всій країні розносять вершники на прудконогих скакунах. І якщо хтось не казав: «На здоров’я!», то його зразу карали на смерть.
От усі й бажали йому здоров’я, лише один убогий пастух мовчав.
Його схопили і привели до короля, щоб той вчинив над ним суворий суд.
Хоч як наказував, хоч як погрожував король, пастух все ж не хотів йому сказати: «На здоров’я!» і зрештою поставив королю таку умову: він побажає йому здоров'я лише тоді, коли король віддасть за нього свою дочку.
А хлопчина той був бідовий. Королівська дочка йому сподобалась, але ще й інше мав на думці: добре було б після смерті короля правити державою, справи всі повернути на свій розсуд.
Юна королівна охоче вийшла б за пастуха — хлопець він був показний, розумний, а очі в нього сяяли, мов дві зорі.
Але король не давав згоди і придумав для пастуха люту кару: наказав своїй варті кинути його в клітку до білого ведмедя.
Варта так і зробила.
Проте тільки-но ведмідь побачив, що очі в пастуха, мов дві зорі, він одразу почав лащитися до нього і лизати йому руки.
Вранці варта побачила, що пастух живісінький: грає собі на сопілці, а ведмідь танцює.
Навіть сам король прийшов подивитися на таке чудо.
Але дочку свою він все-таки не хотів віддати за пастуха і придумав для нього кару ще лютішу: наказав варті кинути його у темницю до їжаків.
— Не боюсь я, хоч на сто смертей посилайте! — сказав пастух. — Здоров’я не побажаю, поки не віддасте за мене вашу дочку.
Кинули його у темницю до їжаків. Але їжаки тільки подивилися йому в очі, і вже не займали його. А пастух витягнув свою сопілочку, заграв, і їжаки танцювали до самого ранку, аж поки на зміну не прийшла нова варта.
Знову покликали короля. Він дивився, вражений, а втім, не бажаючи віддати свою дочку за пастуха, наказав кинути його в яму з гострим пакіллям.
— Не боюся я і страшного пакілля, — відповів пастух королю. — Однаково не побажаю вам здоров’я, поки не віддасте за мене дочку.
Повели пастуха і кинули його в яму на сотню гострих кілків. Але й на цей раз нічого лихого не сталося з ним. Очі пастуха освітили темряву, і падаючи, він проскочив поміж гострих кілків. Упав на дно ями, анітрохи не забившись.
Вранці він уже сидів на краю ями і грав на сопілці.
Король зрозумів, що пастуха здолати нелегко, і тому надумав нову хитрість. Він наказав запрягти коляску, сів у неї і поряд посадовив пастуха. Коні мчали, як вихор. Раптом вони під’їхали до срібного лісу.
— От що, — сказав король, — я подарую тобі цей ліс, як тільки ти скажеш: «На здоров’я!».
— Не скажу я цього! — уперто відповів пастух. — Доти не скажу, поки не віддасте за мене дочку.
Помчали далі. Тепер під’їхали до золотого замка.
— Я подарую тобі цей золотий замок, — сказав король, — якщо ти скажеш: «На здоров’я!».
— Не скажу я цього і тепер! — відповів пастух. — А лише тоді скажу, коли дочку за мене віддасте.
— Добре, — сказав король у розпачі. — Що вдієш, нехай вона буде твоєю!
Повернулись вони до палацу, і король послав гінців по всій країні, запрошуючи гостей на весілля своєї доньки з пастухом. І справили ж тоді бенкет на весь світ! Спершу подали м’ясо з хріном. Хрін був-такий міцний, що король чхнув, та так, як ніколи не чхав.
— На здоров’я! На здоров’я! На здоров’я! — вигукнув пастух і всі разом з ним.
— На здоров’я! На здоров’я! На здоров’я! — все ще вигукував пастух, хоч гості вже давно мовчали.
Так вигукував він, аж поки всі гості на бенкеті не почали сміятися і король не закричав:
— Та годі вже!
Але пастух невгавав:
— На здоров’я! На здоров’я! На здоров’я!
— Перестань галасувати! — сердито нагримав на нього король. — Візьми половину мого королівства, тільки не галасуй... Візьми все королівство!
Пастух умить замовк. Народ одразу коронував його і дружину його молоду, і вони, можливо, й досі ще царюють, якщо не померли.