Жило собі колись маленьке поросятко. Жило воно в густому лісі само-самісіньке.
Зима була студена, і до хатки, де жило поросятко, прийшов здоровенний вовк. Підійшов він до хатки і сказав:
— Пусти мене до хати, поросятко!
— Не пущу, — відповіло поросятко, — ти мене з’їси!
— Не з’їм, — сказав вовк. — Пусти.
Але поросятко не погоджувалося, і тоді вовк став умовляти:
— Гарнесеньке моє поросятко! Якщо ти боїшся впустити мене всього, то, прошу тебе, впусти хоча б одну мою передню лапу.
Умовив вовк поросятко, і воно впустило одну передню вовчу лапу до своєї хатки, але одразу поставило на плиту казанок з водою і наготувало мішок.
Невдовзі вовк знову заговорив, заголосив: як, мовляв, йому тяжко і прикро, що лише одну передню лапу впустили до хатки, адже друга теж хоче погрітися.
— Впусти мою і другу передню лапу! — попросив вовк.
Поросятко впустило до себе в хатку і другу лапу. Тоді вовк знов почав скиглити:
— Гарнесеньке моє поросятко! Впусти ще хоч би одну мою задню лапу.
Поросятко впустило до хати і задню вовчу лапу.
Але вовк не давав йому спокою:
— Впусти і другу маю задню лапу. Вона ж загине надворі!
Послухалося вовка маленьке поросятко — впустило і цю лапу, але водночас приставило до дверей мішок. І тільки-но вовк стрибнув до хатки, щоб з’їсти поросятко, як потрапив просто в мішок.
Поросятко ту ж мить міцно зав’язало мішок і викинуло його з хатки на сніг, потім зняло казанок з плити і почало поливати вовка окропом, приказуючи:
— Шпар лисого окропом! Шпар лисого окропом!
Хто його знає, як вдалося вовкові прогризти мішок.
Вирвався він на волю і чкурнув щодуху — облізлий, вовна жмутками висить, а на голові і сліду її не лишилося, тільки лисина блищить! Як дременув вовк — згадуй лиш, як звали!
Утік він далеко, зібрав зграю вовків і повів їх до поросяткової хати. Навряд чи поросятко цілу зграю подолати зможе!
А поросятко тимчасом узяло в руки казанок і залізло на високе дерево.
І от прийшли вовки. Тьма-тьмуща. Шукали-шукали поросятка — не знайшли. Раптом один вовк побачив його на вершечку дерева. Почали вони радитися, як поросятко з дерева зняти.
Один вовк каже:
— Ану, станьмо один на одного.
— А хто ж внизу стоятиме? — спитали його.
— Ми прийшли допомагати лисому, — відповів один вовк, — нехай він і стане внизу.
Так і зробили. Лисий став унизу, інші залізли йому на спину: один на одного, один на одного. Оце коли б ще останній видерся — кінець був би поросяткові, але воно як крикне:
— Шпар лисого окропом!
Лисий вовк перелякався, затремтів, відскочив і кинувся навтіки, а решта вовків попадала. Один з них забив передню лапу, другий — задню, третій — в’язи, четвертий — ребра...
Отак вони піймали облизня. А поросятко спокійнісінько злізло з дерева, пішло до своєї хатки й живе там і досі, якщо не вмерло.