Колись давно, у зеленому лузі, серед дубових гаїв, пас юний пастух свою отару. І от якось, підійшовши до річки, побачив трьох дівчат, що купались у чистих водах.
Краса була така, що аж дух перехопило. "От би наблизитися... – подумав пастух, – та одну з них схопити – за жінку взяв би, не роздумуючи!"
Але дівчата швидко вийшли з води, вдягнули сорочки – і щезли, мов русалки.
Наступного ранку пастух знову погнав отару до річки. Сховався в кущах – чекає. Знову з’явилися ті самі три красуні, сміялися, пірнали, наче срібні зірки у воді. Та він не насмілився підступити.
На третій день пастух вирішив діяти. Коли дівчата пішли купатись, викрав їхні сорочки.
Повернулися дівчата з води – а одягу нема! Злякались, почали просити:
– Віддай нам сорочки, пастуше, хочеш – і подарунок дамо!
– Ні! – сказав парубок. – Одна з вас мусить стати моєю дружиною. Інакше – спалю ваші сорочки!
– Гаразд, – мовили старші. – Лиш скажи, котру з нас обираєш.
– Молодшу!
Тоді старші відвели його набік і прошепотіли:
– Лише пам’ятай: ніколи не віддавай їй сорочку, бо в ній – вся сила русалки. Віддаси – і вона втече.
Пастух запам’ятав. Старші взяли свої сорочки – і зникли. А молодша прийшла до нього гола, під ніч. Пастух подарував їй нову сукню, і невдовзі вони побралися. Жили щасливо – такої краси, як у його дружини, в усьому світі не було.
Минув рік. Їх покликали на весілля. Дружина сиділа осторонь, не танцювала. Її вмовляли, просили. А вона каже:
– Я по-вашому не вмію, а по-нашому – русалчиному – можу таке показати, що всі очі витріщать. Та треба мені моя сорочка...
Жінки налягли на пастуха: ну дай хоч на хвильку! Довго тримався, та врешті здався. Приніс сорочку. Дружина вдягнула її – і пішла в хоровод, мов срібло запалало.
Та тільки музика вщухла – вона підбігла до нього:
– Прощай, мій господарю!
І зникла.
Пастух, у розпачі, кинувся навздогін:
– Скажи, куди?! Хоч раз побачитися, хоч попрощатися!
– У селі Кушкундалеве, там мене шукай, – долинуло у відповідь.
І рушив пастух у далеку мандрівку. Всі села обійшов – ніхто не чув про Кушкундалеве.
Нарешті у горах зустрів першого старця – з палкою біля дуба. Той казав, що живе тут вже двісті років, і не чув такого села. Але порадив йти далі, до старшого брата, якому триста літ, він цар над звірами.
Другий старець вислухав – і зібрав усіх звірів. І леви, і вовки, і ведмеді – ніхто не чув про Кушкундалеве. Тоді послав пастуха далі – до третього старця, що цар над усіма птахами.
Той зібрав зграї, і всі птахи світу прилетіли. Але ніхто не чув того імені.
Аж тут хрома сорока прилетіла. І каже:
– Пробач, царю! Я з Кушкундалева. Там русалки живуть, я в них служниця. Та одна з них – зла – мене била, от я й затрималась...
Старець звелів орлу найсильнішому нести пастуха, а сорока полетіла попереду. Так він і дістався Кушкундалева.
Потрапив прямісінько до будинку сестер. Ті впізнали його – і розчулились: "Якщо він так її шукав, значить, любить щиро!" – сказали собі. І вирішили допомогти.
Поки русалка спала, її прив’язали до чарівного сідла, пастух сів поруч – і вони злетіли в небо.
Проснулась дружина – кликала свого чарівного коня, та вже було пізно: вони перелетіли три чарівні гори, за якими сила русалок втрачала свою міць.
Повернувшись додому, пастух спалив сорочку, і з того дня жили вони в щасті й злагоді. А невдовзі русалка народила дочок – таких красивих, що й досі від них ведеться краса в усьому світі.