Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Казка про королевича та залізного вовка (українська народна казка)

Казки про:
3123

Казка про королевича та залізного вовка (українська народна казка) Були собі король з королевою, і мали вони єдиного сина, малого королевича. От одного разу поїхав король полювати та й надибав у лісі вовка, та не звичайного вовка, а залізного, такого, що ніколи ніхто не бачив. Упіймав король із своїми ловцями того вовка і привіз додому.

Замкнув вовка до льоху і каже королеві:

– Ось візьми, серденько, цей ключ від льоху та сховай у кишеню, щоб ніхто, бува, вовка не випустив.

А сам розсилає гінців по сусідніх королівствах, щоб з'їжджалися всі королі та пани до нього на бенкет: хоче похвалитися небувалою здобиччю – залізним вовком.

З'їхалися пани, королі. Посідали за столи, почали бенкетувати.

А малий королевич тим часом у дворі бавиться: стріляє із срібного лучка золотою стрілкою. От як стрельнув він» а стрілка і влучила в маленьке віконце, просто до льоху впала через грати. Підбіг королевич до віконця,– як йому стрілку дістати? Дивиться, а там залізний вовк сидить.

– Вовчику, вовчику! – каже королевич.– Віддай мені мою стрілку!.

– Випусти мене з неволі, то я тобі стрілку віддам і ще колись у пригоді стану.

– Як же я випущу, коли ти замкнений?

– А ти піди до мами,– каже вовк,– до неї пригорнися та й витягни ключик у неї з кишені. Відімкнеш і мене тим ключиком, а потім знову потихеньку його в ту саму кишеню покладеш. Тільки нікому не кажи.

От королевич побіг до матері та так і зробив, як його вовк навчив. Випустив вовка, забрав свою стрілку, а ключ назад потихеньку поклав.

От гості як напилися й наїлися добре, король їм і каже:

– Тепер я вам, панове, покажу звіра такого, якого ви ще й не бачили.

Бере він у жінки ключ, веде панів та королів до льоху. Відімкнув двері – а вовка нема! Гості дивуються, посміхаються, між себе потихеньку говорять: «Може, й не було тут ніякого звіра?» Розсердився дуже король, скликав слуг, питав: хто вовка випустив?

А слуги кажуть:

– Нікого й у дворі не було, крім королевича!

Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.

– Замкніть його до льоху! – наказав король розгнівано.– Хай тільки гості роз'їдуться, то я його найстрашнішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма панами й королями зганьбив!

Настав вечір, почали гості роз'їжджатися. Та мати-королева не стала чекати, поки гості роз'їдуться, тишком-нишком відімкнула сина й каже йому:

– Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.

От він і побіг у ліс, щоб там сховатися. Та так бідолашне хлоп'я налякалося батькових погроз, що й не знати куди забігло. Вже й ніч настала, темно в лісі, дикі звірі виють, чагарі путь заступають. Спинився королевич і заплакав гіркими сльозами:

– Ой вовчику, вовчику, через тебе мені гинути доведеться!

Не встиг проказати, коли зирк – залізний вовк перед ним!
– Не бійся, королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу. Кажи, чого ти хочеш?

– Виведи мене з цього лісу!

– Сідай на мене,– каже вовк.– Везти тебе додому чи геть від дому?

– Вези геть від дому,– каже королевич,– бо боюся я батькової найстрашнішої кари!

Сів королевич на вовка, той і повіз його через ліс. Біг, біг, цілу ніч біг, на ранок вибіг з лісу на битий шлях. ;
– Ну,– каже,– з лісу я тебе вивів. Тепер прощавай, а як треба буде, стану ще тобі в пригоді!

І зник у лісі. Пішов королевич куди очі світять. Коли це їде шляхом якийсь пан на доброму коні. Побачив хлопчика й каже:

– Куди, хлопче, чимчикуєш?

А королевич побоявся сказати, хто він такий, та й відповідав:

– Я,– каже,– сирота, йду найматися до добрих людей.

Ото як біг королевич лісом, то дорогий жупан у чагарях подер, пошматував, шапку загубив, чобітки побив,– тому панові і невтямки, що перед ним королівський син.

– Ну, наймися до мене,– каже.

Королевич погодився. Посадив його пан позад себе на коня і поїхав з ним до себе додому, у чужодальню сторону.

А в батьковому палаці, ще як ввечері гості роз'їхалися, то й король вже пересердився, але не схотів з льоху сина випустити.

– Хай,– каже,– переночує там на голому камінні, ото й буде йому моє покарання.

Вранці пішов до льоху, а королевича нема!.. Тут мати й призналася, що сина випустила і наказала сховатися. Почали королевича шукати, весь ліс обшукали, та марно. «Мабуть, його дикі звірі в лісі з'їли»,– гадають. Плачуть, тужать король з королевою за єдиним сином, та сльозами лихові не зарадиш!..

Живе королевич в чужодальній стороні, робить у того пана на стайні. Вже й кілька років минуло, підріс він, і такий став з нього красень-молодець, справжній богатир!

А в тому королівстві була в короля дочка єдина, красуня; несказанна. Багато королевичів сваталося до неї, та вона за жодного не хотіла йти. І сказала вона своєму батькові, що за того піде, хто до віконця в її високому теремі конем доскочить та з її руки перстень зніме. От король і оголосив скрізь по всій землі, щоб з'їздилися, хто тільки хоче у тих змаганнях змагатися,– чи з панів, чи з королів, чи простого роду.

Збирається на змагання й той пан, що в нього королевич служив. А королевич пішов собі на стайню, виплакався й каже собі: «Гай, гай, якби можна було, то й я б скакав. Та нема в мене доброго коня, ніяк мені до королівни доскочити!» Тільки проказав, коли зирк – залізний вовк перед ним.

– Не плач,– каже,– королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу! – Затрясся тут вовк – і раптом став з нього такий гарний кінь, якого ще й в світі не було.

– Сідай,– каже,– на мене,– королевичу, та їдьмо до королівського палацу.

Поїхали вони до палацу. А там вже зібралося панів, королів та простих парубків сила- силенна. Почали скакати. Хто тільки не скочить, ніхто не доскочить. І королевичів пан скаче, але не може доскочити. Розігнав тут свого коня королевич та як скаконе – до самого віконця доскочив і з королівниної руки перстень зняв. Зняв перстень, ще й руку поцілував, а сам назад! І так хутко зник, що ніхто й не вгледів, де він подівся.

Вийшов король на ганок, питав:

– Хто доскочив?

А той пан, що в нього королевич служив, виїжджав наперед і каже, що то він. Королівна каже – ні, не він. А батько їй на те:

– Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.

І наказує їй готуватися до весілля. Королівна плаче, сперечавться, та проти батькового наказу нічого не вдівш!..

Почали готуватися до весілля. Напередодні того весілля вийшов королевич за стайню й плаче. Коли раптом – вовк перед ним.

– Чого плачеш, королевичу?

– А як же мені не плакати? То ж я до королівни доскочив, а мій пан її облудою бере. І вже на завтра весілля призначене!

– Цить, не плач,– каже вовк.– Буде вона твоя. Ось тобі бубон, як почнуть весілля гуляти,
стань серед двору перед палацом та затара-ї бань у нього. Побачиш, що з того буде.

Ніч минула, день настав. Почали в палаці весілля гуляти. А королевич пішов до палацу, став серед двору та як затарабанить у той бу-бон! Враз стало військо довкола палацу, і кожен солдат в руках не зброю тримає, а квіти. Пани та королі, що на весілля приїхали, всі повибігали – що таке? І королівна вибігла, стала на ганку. А всі солдати до неї підходять і квіти їй подають. А королевич стоїть Попереду й у бубон б'є.

Здивувався король, питає:

– Хто такий?

– Та це мій слуга,– відказує той пан,– сирота мужицького роду.

– Ні,– каже королевич,– не мужицького роду я, а королівський син. Пан цей облудник і шахрай, а до королівни доскочив не він, а я!

І простягає він королівні руку, а на руці перстень блищить. Глянула на нього королівна і впізнала – то й справді він з її руки перстень зняв ще й поцілував її.

– Ось, батечку, мій справжній наречений! – каже.

Тут бачить пан, що непереливки, викрита його брехня, та й ходу з двору! А королівна руку подала королевичу і повела його до палацу. Тут і весілля відгуляли, мед-пиво кружляли, і я там сидів, мед-вино пив, по вусах текло, а в роті не було.



== Читать на русском языке ==