Жили колись на білому світі троє гусенят. Не було в них ніяких клопотів-турбот. З ранку до вечора паслись собі на великому лузі. Дивилися на небо, як пролітають білі хмарки, слухали, як гомонить вітер, або грілися на сонечку.
Ластівки, жучки-комашки, метелики, мухи – всі були гусенятам добрими друзями.
Одного ясного ранку, коли троє гусенят умивались на березі струмочка, найстаршеньке побачило, що вода в струмочку піднялась і тече дуже швидко...
– Водичко, куди ти квапишся? – гукнуло гусеня. Невже ти не бачиш, що ми хочемо скупатись у тобі?
– Сьогодні не можна,– відповіла вода,– бо сьогодні почалась весна, в горах розтанув сніг, тож я течу до річки.
Оглянулися гусенята. Справді, на лузі вже з’явилися різнобарвні квіти.
– Диви, як насупилось небо! – обізвалося середнє гусеня.– Над нами збираються хмари! Невже буде дощ?
– Гі-га-гі-га-а-а! – почулося раптом, і щось замахало в повітрі великими крилами.
– Це дикі гуси! – гукнуло наймолодше гусеня. – Вони вже прилетіли з далеких країв! Таки настала весна, вода в струмку не збрехала!
Гусенята заздрісно дивились на диких гусей, що полетіли далі.
– А де вони були взимку? Може, весь світ облетіли? От, якби і я могло податися кудись далеко! – сказало наймолодше гусеня.
– То ходімо й ми, помандруємо кудись! – обізвалось середнє.
– Ходімо! – погодилось найстарше.
І вони рушили в путь.
Ідуть вони, довго вже йдуть. Нарешті вийшли на узлісся.
– Хто це ходить тут, край лісу? – спитав зайчик.
– Це ми, троє гусенят! Ми вирушили в мандри.
– Невже ви наважились пуститися в далеку подорож? – здивувався зайчик.– І отак собі йдете? Шлях тут дуже кам’янистий! У лісі сила- силенна колючок та гострих гілочок, пораните собі ноги!..
-– Що ж нам робити? – спитали гусенята.
– Підіть до шевця, хай він пошиє вам чобітки.
Послухались гусенята зайчикової поради і пішли до шевця.
– Любий шевцю, поший нам чобітки!
– Ти ба! – здивувався швець.– Невже вам погано бігати по лугу без чобіток? Адже травичка така шовковиста, а пісочок на березі струмочка м’який, оксамитовий...
– Авжеж, там ми можемо й босі ходити,– відповіло найстарше гусеня,– але ми зібралися в далекі мандри. Ось дійшли до лісу, а там багато гострих камінців, а далі в лісі ще більше колючок і гострих гілочок. Босоніж ми там не пройдемо.
– Правду каже наша старша сестричка,– додало середнє гусеня,– я теж хочу мати маленькі чорні чобітки.
– Мені теж поший, тільки червоні,– сказало наймолодше.
«Що ж мені з цими гарненькими гусенятами робити? – подумав швець.– Багато я пошив чобітків для хлопчиків і дівчаток, але для гусенят?.. Такого ще світ не бачив і не чув...»
І почав швець голову собі сушити – як бути?
Раптом глянув на колодки й каже:
– Я радий був би пошити вам чобітки, але в мене немає колодок для гусячих ніжок, а без них як викроїти вам чобітки?
Зітхнули гусенята й мовчки пошкандибали додому.
– Гі-га-гі-га-а-а! – загелкотали вони і вийшовши на узлісся.
Почули їх зайчик, білочка і сарночка та й вийшли назустріч.
– Ну що, домовились із шевцем? – спитав зайчик.
– Пошив би швець чобітки, та немає в нього колодок для гусячих ніжок. Гі-га-гі-га-а-а, гі-га-гі-га-а-а! – відповіли гусенята.
– Ну, тоді повертайтесь на луг,– сказав зайчик.
Гусенята послухались розумної ради й повернулися на луг. Так вони відтоді й пасуться на лугу і більш не пускаються в мандри.