У великому густому лісі під кущем ліщини жила собі заяча сім’я. Батька звали Тапші, а матір – матуся Ташці. Старшого сина звали Нюско, а молодшого – Буцко.
Якось уранці матуся Ташці каже своєму чоловікові:
– Тату Тапші, бери кошика; підемо на капустяний базар.
Тато Тапші повісив на вухо кошика і пішов слідом за дружиною.
Матуся Ташці відгорнула великий листок подорожника, що правив за ворота, обернулась і сказала зайченятам:
– Сидіть дома! Зробіть уроки, а потім грайтеся або спочатку пограйтеся, а потім робіть уроки.
Ледве кінчики вух тата й матусі Ташці сховались у невисокому житі, як Нюско сказав:
– Я побіжу до лісу погуляти!
Буцко зіщулився й мовив:
– Хіба ти не чув, що сказала матуся?
– Чув!– відповів Нюско.– Але мені кортить пострибати у лісі. Я побіжу! Якщо хочеш, біжімо зі мною.
Але Буцко й слухати про це не хотів.
І Нюско вирушив сам.
Який дивний цей ліс! За своє коротке життя зайченя ще не бачило нічого схожого!
Від слабенького подуву вітру коливалися гілки на високих деревах, шелестіло листя. З квітки на квітку перепурхували барвисті метелики. Під деревами погойдувались стрункі папороті. Нюско навіть відкусив листочок з одної папороті, та відразу виплюнув, бо листочок був дуже гіркий.
Потім він побачив на квітці метелика. Підкрався і кінчиком вусика полоскотав йому крильце.
Метелик здригнувся і злетів у повітря. Нюско кинувся навздогін.
А метелик, наче відчувши, що дурненьке зайченя хоче погратися з ним, весело закружляв перед його носиком.
Нюско помчав за ним.
Метелик злетів іще вище і зник з Нюскових очей.
Нюско оглянувся навколо і тільки тепер побачив, що забрів у зовсім незнайоме місце. Скрізь, куди не глянь, зеленіли папороті та синіли дзвіночки.
Де це він? Куди забіг?
Шмигнув сюди, кинувся туди, шукаючи стежки додому. Та не знайшов стежки...
Раптом Нюско побачив кількох малесеньких звіряток, що повзли одне за одним у траві. Це були мурашки. Вони несли важкий тягар, то зупиняючись, то знов рушаючи.
Деякий час Нюско спостерігав за мурашками, та незабаром йому це набридло. Він глянув угору.
Поміж деревами літали пташки, сідали на гілля. Нюско дуже здивувався, що вони так швидко шугають у повітрі.
Аж тут він почув – щось тупотить. То були маленькі сарни, які мчали галопом. Раптом вони зупинились. «Хрю-хрю, рох-рох!» – почулося збоку, і шлях сарнам заступив табун диких кабанів. Сарни переждали, поки кабани промчать, і побігли далі своєю дорогою.
Коли вони зникли за деревами і настала тиша, Нюско знову згадав, що заблудився і, може, ніколи вже не втрапить додому. Прихилився він до старого дуплистого дерева й гірко заплакав.
На вершечку цього дерева сиділа білочка. Вона вибирала з торбинки, що висіла у неї на шийці, горішки і смачно хрумкала ними.
Таких дивних звуків Нюско ніколи ще не чув і зчудувався.
А білочка глянула вниз, та не побачила нічого, крім двох великих тремтячих вух.
– Хто ти? – спитала білочка.– Чого так гірко плачеш?
Бідолашний Нюско плакав так голосно, що не почув білчиного
голосу. Тоді білочка кинула шкаралупку від горішка просто на маківку Нюскові. Шкаралупка вдарила зайчика, і він глянув угору.
– Хто ти такий і чого плачеш? – знову спитала білочка.
– Мене звуть Нюско? – відповів зайчик схлипуючи.– А плачу я тому, що заблудився в цьому густому лісі.
– Ти, певно, пішов із дому без дозволу батьків? Чи не так?
– Так! Але я дуже шкодую, що так учинив. Будь ласка, якщо можеш, проведи мене додому.
Білочка зашморгнула торбинку і закинула її собі за плечі.
– Гаразд,– сказала вона.– На цей раз я тобі допоможу. Добре, що ти здибався саме зі мною. Я – міліціонер, регулювальник руху.
– Хто... хто ти? – злякано перепитав Нюско, бо не знав, що це таке – міліціонер-регулювальник.
– Це такий міліціонер, що регулює рух,– відповіла білочка.– Але мені ще зарано ставати до роботи, тому я тебе відведу додому, якщо скажеш, де твій дім.
Нюско ще більше здивувався. Він оглядався на всі боки, щоб побачити той рух, який білочка регулює. Він не знав навіть, що таке рух. Чи їдять його, чи п’ють?..
Коли білочка спитала, що він шукає, Нюско відповів:
– Я шукаю рух. Де ж він?
– Он там, на галявині! – засміялась білочка.– Глянь-но туди, добре розкрий очі! Ну, побачив?
Нюско широко розкрив очі й глянув на галявину.
Він побачив, що на товстій гілці сидить білочка, а поруч із нею пугач. Одне око пугача заплющене. Білочка смикнула пугача за одне крило, і він розкрив заплющене око, а друге заплющив. Ліве його око було червоне, а праве – зелене. Коли пугач розплющував обидва ока, вони світилися жовтим кольором.
Та Нюско побачив не тільки це. Він побачив, що по землі гарненькими рядочками повзуть мурашки. Коли пугач розплющував зелене око, вони рухались, а коли розплющував червоне – вмить зупинялися.
Потім Нюско знову побачив сарн і зрозумів, що дикі кабани перетинали їм шлях не випадково. Саме тоді пугач заплющив зелене й розплющив червоне око.
Ось які звичаї були в цьому лісі.
Потім пугач розплющив обидва ока, і вони засвітились жовтим світлом. А по галявині саме в цей час повільно повз слимак.
Білочка, що сиділа поруч із пугачем, сердито замахала пухнастим хвостиком, наче прапором, і голосно закричала:
– Швидше, швидше, не затримуйте руху!
На жовте світло не можна було рухатися, так само, як і на червоне. Той, кого червоне світло застало посеред дороги, мусив швидко відійти вбік.
Все це дуже сподобалось Нюскові. Він так хотів спробувати пройти по регульованому шляху! І він рушив до галявини. Але в ту саму мить пугач заплющив зелене і розплющив червоне око. Нюско зупинився, бо вже знав правила вуличного руху не гірше, ніж мурашки.
Білочка засміялась і стала підганяти Нюска, щоб швидше йшов додому, бо їй скоро треба заступати на зміну. Вона спитала Нюска, де він живе.
Але зайчик міг тільки сказати, що живе край лісу під кущем.
– Гаразд, зараз пошукаємо твою хатку! – мовила білочка.–Слухай- но мене уважно. Я стрибатиму з дерева на дерево. Ти стеж за моїм червоним прапорцем і біжи слідом за мною.
Так вони й зробили.
Білочка рушила вперед, спритно стрибаючи з гілки на гілку. Нюско ледве встигав за нею, хоч і був чудовим бігуном. Весною він вийшов переможцем серед зайченят округи.
Нарешті вони опинились на узліссі.
Білочка оглянулась і спитала в Нюска:
– Котра твоя хатка?
– Не знаю,– відповів Нюско.– Тут усі кущі схожі один на одного.
Тоді білочка голосно свиснула.
– Ой, лишенько! – вигукнула вона,– Незабаром ми дізнаємось, де твоя хатка, але боюсь, що не буде з чого радіти. Чи немає в тебе братика?
– Є братик,– злякано прошепотів Нюско.
– То, мабуть, саме на твого братика готується напасти яструб! – сказала білочка теж пошепки.– Ось я йому зараз покажу!
Нюско здригнувся, почувши про яструба. Адже Матуся Ташці щовечора розповідала казки про яструба, шуліку та інших хижаків, що їдять зайченят.
Яструб кружляв у небі, широко розкинувши крила. Раптом він згорнув крила і каменем почав падати вниз – просто на кущ ліщини.
Але білочка була спритніша. Вона сплигнула з гілки і стала бігати по галявині навколо ліщини. А коли яструб спустився низько над галявиною, вона жбурнула в нього торбинку з горіхами.
Яструб від несподіванки розкрив крила. Білочка почала жбурляти
в нього камінці, а тоді стала відгортати задніми лапками землю й закидати нею яструба. Очі яструбові засипало, рот теж був повний землі. Сердито спльовуючи, він злетів угору.
Білочка радісно замахала червоним прапорцем.
– Ми перемогли! – вигукнула вона.– Ми прогнали хижого яструба! Нюско сидів під деревом і тремтів. Він наважився розплющити очі
тільки тоді, коли почув переможний голос білочки.
Тим часом білочка розгорнула подорожники, що росли край галявини, і побачила зайченятко, яке згорнулося клубочком і тремтіло всім тілом.
– Ось твій братик! – гукнула білочка.– Він, певно, теж пішов без дозволу з дому.
Білочка вгадала. Після того, як Нюско подався в ліс, Буцко деякий час ходив по хатці, але потім знудьгувався і теж пішов погуляти. Він не мав наміру йти далеко, хотів лише подихати свіжим повітрям.
Отак і вскочив у халепу.
Білочка провела їх обох до хатки, наказала не виходити, поки не повернуться батьки, й зібралася йти до лісу.
Аж тут повернулись тато й матуся Ташці.
Тато Тапші зігнувся під важким кошиком з капустою.
– Мамо! – вигукнув Буцко.– Нюско побіг сам у ліс і трохи не заблудився !
Нюско гримнув на братика:
– Помовч! Якби не я з білочкою, то поніс би тебе яструб!
Матуся Ташці зблідла й затремтіла від жаху.
Білочка розповіла все, як було.
– Я ж казав,– сердито буркнув тато Тапші,– що комусь треба залишитися вдома з цими шибениками!
– Ні, не треба,– мовила білочка.– Адже нещодавно по вулиці Шоста Борозна відкрили дитсадок. Вихователькою там працює Курочка- Перлина. Ваші синочки можуть проводити там увесь день.
– Дуже вдячна вам за пораду, люба білочко! – сказала матуся Тапші.– Ми віддамо діточок у дитячий садок. А тепер, будь ласка, попоїжте капустяного листя! Призволяйтеся! Свіже, ще з росою.
– Щиро дякую, але я не їм капусти,– засміялася білочка.– А ось горішок охоче візьму.
– Будь ласка, беріть, скільки хочете! – озвався тато Тапші.– Для наших зубів вони тверді. Заходьте до нас у гості! Ми завжди будемо вам раді.
Білочка сказала, що прийде іншим разом – попоїсти горішків і навчити Нюска та Буцка правил вуличного руху. Вона попрощалась, бо незабаром треба було ставати до роботи.
Відтоді Нюско та Буцко ходять у дитячий садок, і Курочка-Перлина дуже задоволена. Більше не трапляється з ними небезпечних пригод.
Тато й Матуся Ташці щодня спокійно ходять по капусту, моркву та буряки, бо знають, що Нюска і Буцка чудово доглядають у дитячому садку.
Якщо минатимете ту вулицю, навідайтесь до зайченят у дитячий садок.