Закликала лисиця журавля в гості до себе. Зварила молочної кашки – дуже смачної – подала на тарілочці.
Дзьобав, дзьобав журавель ту кашку – нічого не вдіє, не захопить своїм дзьобом каші, бо мілка мисочка! А лисичка дивиться та ще й припрошує:
– Їж, голубе, їж мій сусідоньку!
Так ні! Не захопить журавель кашки! Так і не міг поживитися.
– Ну,– каже лисичка,– коли так гордуєш моєю учтою, то треба хоч самій із'їсти, щоб моя праця дармо не пропала!
Та й почала лизати кашку, бо їй же саме добре лизати з мисочки.
Зібрався журавель додому, а сам думає: «Ну, стривай же, голубко!» А лисичці сказав:
– Бувай здорова! Та прошу тебе, приходь до мене завтра на обід!
– Добре, добре! – каже лисичка,– прийду!
Другого дня прибігла лисичка до журавля на обід. Журавель наварив меду, такого доброго-доброго, та й поставив у пляшці з довгою, вузькою шийкою.
Ну, це вже для гості невлад! Лисичка і сяк, і так, і язиком – ніяк не здобуде медку!
– Ну, каже журавель,– щось мій медок усе цілий, треба вже самому випити чи що!.. Та й став пити, засаджуючи свого довгого дзьоба в пляшку. А лисичка тільки дивилася.