Давно, давно – ніхто й не пам’ятає, коли саме, – жив собі на світі один Чоловік. Піде було він на полювання, наловить риби, назбирає коріння дикої трави. А все ситий не буває.
Якось-то він довго нетрями блукав. Зголоднів, ноги натрудив. А так-таки нічого і не вполював. Сів і зажурився.
– Охо-хо... Якби-то була така чарівна комора, щоб усіх на світі годувала.
Почуло те Сонце та й каже:
– Така комора є. Тільки до неї дбайливих рук треба. На тобі це золоте зернятко і зроби, як я велю.
Узяв Чоловік те зернятко і все зробив, як Сонце навчило. А потім і діти його так робили, і внуки, і правнуки, і праправнуки...
Що ж воно за комора така? І що то за зернятко, що його люди і досі шанують?
Та комора – то родюча нива. А золоте зернятко – жито, пшениця і всяка пашниця.