Жив колись принц. Із малих літ йому без упину твердили, що мудрішого й гарнішого за нього немає ніде у світі. І так він у те повірив, що сам собі здався найрозумнішим і найвродливішим.
Коли настав час женитися, поклявся принц: знайде він таку дівчину, в якої розум не поступатиметься красі. Старий король скликав до палацу всіх наймудріших і найвродливіших дівчат королівства, та жодна не припала принцові до серця. І вирішив він сам податися у мандри шукати кохану.
Довго їздив по світу: бачив різні краї, зустрічав безліч красунь – та жодна не стала його нареченою. І вже, зневірений, повертався він додому.
Їхав густим темним лісом, коли вечір почав спускатися. Конь утомився, самому ж хотілося їсти й пити. І раптом угледів він димок над деревами, а згодом – маленьку хатинку. Зійшов принц із коня, увійшов до оселі й бачить: сидять за столом убого вбрані старенькі, вечеряють черствим хлібом та молоком.
– Добрий вечір вам, люди добрі, – вклонився принц. – Пустіть переночувати.
– Як же не пустити? – відповів дід. – Хоч ми й бідні, та гостеві раді.
Поки старий прив’язував коня й давав йому сіна, бабуся пригостила гостя молоком та сухарями. По вечері полягали спати. Та лавка дерев’яна – не королівське ложе: прокинувся принц дуже рано й почув – нагорі чути спів і дзижчання прядки. Так співала дівчина, що серце в грудях у принца завмерло від зачарування.
Зранку він запитав старих:
– Хто це співав у горниці?
Довго вони відмовлялися, та зрештою зізналися:
– Є у нас донька, Дагмар. Це вона співала. Ми ж ховаємо її від людей – боїмося, щоб ніхто не скривдив.
– А показати ж можна? Чи вона така негарна, що й показати сором? – піджартував принц.
Старий розсердився, покликав доньку. І з’явилася Дагмар: залилася рум’янцем і завмерла, наче прикута до місця. А принц і очей від неї не відводив. Скільки світом не мандрував – такої краси не бачив.
Та згадав він, що принц не може селянку за жінку взяти. Подякував за гостинність, щедро віддячив господарям і поїхав геть. Та спокою не мав: образ Дагмар всюди йому марився. І вирішив принц перевірити: чи розумна вона, як красна.
Послав їй гонця з двома шовковими нитками й наказав виткати полог для королівського ложа. Дагмар ж дала у відповідь дві трісочки:
– Нехай принц зробить із них ткацький верстат, тоді й полог витчу.
Зрозумів принц: дівчина не дурніша за нього! Але вирішив ще раз випробувати. Послав друге завдання: щоб прийшла до замку "ані вдень, ані ввечері; ані пішки, ані верхи; ані гола, ані одягнена".
Дагмар постелила на землю рибальську сітку, сіла на неї, і батько потягнув її волоком. Прийшла вона в сутінках – день минув, а вечір ще не настав. І була вдягнена не у сукню, а в просту полотняну сорочку.
Тоді принц урочисто заявив королю-батькові:
– Немає дівчини кращої й мудрішої за Дагмар. Лише її я хочу за дружину.
Король і королева неохоче погодилися. І зіграли весілля. Жили молоді в любові та злагоді. Перед весіллям тільки стара королева наказала синові:
– Пообіцяй, що ніколи не дозволиш Дагмар втручатися у справи держави. Хоч вона й розумна, та не личить доньці селянина правити королівством.
Принц пообіцяв.
Минув час, померли старий король із королевою, і став принц королем, а Дагмар – королевою. І не знала Данія мудрішої та справедливішої володарки: допомагала вона бідним, бо сама знала, що таке нужда.
Та король занепокоївся: люди стали казати, ніби рішення Дагмар мудріші за його власні. Радники підбурювали його ревнувати до влади. І вигнав він королеву з палацу:
– Повертайся до батька. Один король має бути в державі, а не два!
– Що ж, – мовила Дагмар, – піду. Але виконай три мої прохання: випий зі мною на прощання вина, щоб розійтися по-доброму; дозволь поїхати у кареті, а не пішки; і нехай я заберу з палацу те, що для мене найдорожче.
Король погодився. Дагмар підсипала йому сонного зілля, і коли він заснув, наказала віднести його до карети й повезла в батьківську хату. Поклала на просту постіль, сама вдягла селянське вбрання, сіла за прялку й заспівала свою пісню.
Довго спав король. Прокинувшись, побачив себе у хатинці, а поруч – Дагмар.
– Знову ти порушила мою волю, – з докором сказав він.
– Ні, – відповіла вона. – Ти дозволив мені взяти найдорожче. А найдорожчий для мене у світі – ти.
Зітхнув король і мовив:
– І тут ти перемогла мене... Що ж, збирайся – їдемо назад. Без тебе я не правитиму.
І відтоді він радився з королевою в усіх справах. І люди ще довго згадували мудру королеву Дагмар, що своєю любов’ю й розумом зробила щасливою цілу країну.