Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Падишахів син та дев (турецька казка)

Казки про:
1140

Падишахів син та дев (турецька казка)Було таке чи ні, а колись падишахів було чимало. Може, в решеті, а може, й на дні казана був один падишах, та й мав він сина.

От як виріс парубок, сповнилося йому сімнадцять літ, батько й надумав його оженити. Знайшли юнакові дівчину та й заручили за падишахським звичаєм.

Починають весілля вже, аж це опівночі наречена зникає. Шукають її до ранку – нема та й годі! Падишах звелів скликати звіздарів – сиплють вони пісок, читають по зорях та й повідомляють падишаха:

– Ясновельможний, дівчину украв дев, заніс аж на гору Каф: хоче за свого сина її віддати.

– Що ж його робити? Хто може дістатися гори Каф та забрати дівчину у дева? – питає падишах.

– О падишаху, це вдатний зробити тільки твій син, шахзаде. Лиш йому вистачить на те снаги,– одказують звіздарі.

Почув це шахзаде та й проситься у батька, аби той відпустив його в мандри:

– Пусти, тату, піду я звільняти мою суджену з пазурів дева.

– Коли ти, сину, ще хлоп’я мале! Таж дев проковтне тебе за один раз!

Тільки шахзаде як затявся, то несила його відмовити. Лиш одне говорить:

– Конче маю туди йти! Визволю мою суджену – добре, а коли ні – іншої мені не треба.

Бачить падишах, що немає ради – відпустив сина. Сідає лицар на коня та й їде.

Довго він їхав чи ні, з долини на гору. З долини, мов легіт, з байраку, мов бурі клекіт, їде, спочиває, тюльпани-гіацинти збирає, люльку палить, каву попиває й одного чудового дня на вершину котроїсь гори прибуває.

«А чи не сісти мені та хліба з’їсти»,– думає лицар.– Скочив з коня й сідає в холодку під деревом.

Аж бачить: дві гадюки змагаються, одна – біла, друга – чорна, й одна одну намагаються проковтнути. Схопив юнак каменюку та й убив чорну гадину. А біла зітхнула й стала людиною.

– Ой, шахзаде, ти порятував мене. Отож, коли маєш якесь бажання, скажи, я все для тебе зроблю.

Злякався син падишаха, а людина-гадюка веде далі:

– Не бійся, я – син падишаха-пері. Не заподію тобі зла, навпаки – ще в пригоді стану.

Шахзаде трохи оговтався й почав розповідати про своє нещастя.

– Я хочу дістатися гори Каф. От якби ти мене туди допровадив.

– Еге, мудра штука! Ходити туди нам заказано. Я можу допровадити тебе тільки до підніжжя гори Каф, а вже далі дістанешся сам. Деви там люті дуже, можуть проковтнути тебе одразу, але я дам тобі залізну сорочку й три стріли. Поки ходитимеш, я почекаю тебе внизу, а тоді доправлю в країну твого батька.

– То й гаразд,– погоджується юнак,– показуй дорогу. Або визволю дівчину, або ж загину.

Пері підхопив його й поніс угору, а невдовзі посадовив шахзаде під горою Каф. Потім дав йому залізну сорочку, три стріли й каже:

– Рушай, лицарю, хай ясна буде твоя дорога. Щасливо повертайся!

Подався шахзаде. Іде він, іде, аж бачить: круті бескиди перед ним височіють. А він так стомився, що закортіло йому сісти під деревом та спочити. Тільки хотів сісти, аж чує голос:

– Обережно, людський сину, не навалюйся на мене!

Глянув шахзаде – аж перед ним гидомирний дев: із пащеки вогонь вилітає. У хлопця від страху аж губи порепалися.

– Людський сину, тут не проходять навіть джини, так що ж шукаєш ти на цій горі? – питає дев.

А шахзаде хоч і злякався, та що має робити – розповідає, чого прийшов сюди.

– Аби ти зі мною потоваришував та допоміг мені, то я допровадив би тебе, куди забажаєш.

– А яку ж пригоду маєш ти?

– У дева, який украв твою кохану, є дочка – я її люблю. Сам я не наважуся піти, та коли вже твоя наречена там, то ходімо удвох: ти свою суджену звільниш, а я здобуду собі кохану. Коли ми прийдемо туди, деви почнуть бій. Ось на тобі оцю нагайку: якщо вони мене подужають і навіть уб’ють, ти шмагони мене добряче, і я оживу. А тоді вже ми переможемо.

Домовилися шахзаде і дев та й знялися вгору. Недовго й летіли, сіли в зеленій леваді. Перейшли луг, аж дивляться: стоїть криниця, а з неї полум’я гуготить.

А то, виявляється, був вхід до садиби девів. Поки шахзаде міркував, як би його туди залізти, на дні криниці щось завирувало й звідти вискочив дев – іскри так і сиплються з пащеки.

– Людський сину, я вже тебе давно шукаю, а ти й сам прийшов до мене! Нападай-бо! – репетує дев.

– Ба ні! Сам нападай! – одказує шахзаде.

Поки вони сперечалися, у криниці щось заревло, аж земля захиталася, й виліз семиголовий дракон.

От накинувся той дракон на дева, що побратався з шахзаде, та й почали вони битися. Тоді шахзаде вклав стрілу в лук, пустив її та й влучив прямо в око тому девові, що виліз з колодязя. Хутко дістав із сагайдака другу стрілу й пустив її в ліве око, а третю – в чоло. Пробила третя стріла девові голову, й він заревів:

– Це ж ти, людський сину, зо світу мене згубив!

Поточився дев та й гепнувся додолу. Вихопив тоді шахзаде у нього з рук меча і відрубав йому голову. Озирається назад: а там дракон ось-ось має проковтнути його приятеля. Підскакує тоді шахзаде до дракона й одним помахом меча рубає всі сім голів. І дракон, мов мінарет, падає додолу.

Як побачив дев-побратим, що людський син порятував його, обняв товариша та й каже:

– А ти хоробрий лицар! Слава твоїй звитязі! Аби не ти, було б мені непереливки. Але тепер ми переможемо.

Взяв тоді дев свого товариша на спину, й вони спустилися в криницю. Дісталися дна, аж там залізні двері. Заходять туди, а перед ними – величезний сад, посередині ж – палац стоїть, та такий, що аж очі бере.

Заходять дев та шахзаде в палац, відчиняє юний лицар одну кімнату, а там сидить його наречена.

– Ой, шахзаде, як ти сюди попав? Це ж як побачить тебе поганий дев, то зараз проковтне!

Тоді шахзаде й каже:

– Не бійся, люба дівчино, я вже відправив його на той світ.

Кинулася до нього наречена, і він її пригорнув.

Тоді беруть вони золота та перлів, скільки їм треба, дев садовить на одну руку дівчину, а на другу шахзаде та й виносить їх на білий світ. Прилетіли вони під гору Каф, дев-побратим побажав їм щасливої дороги, а сам летить назад – визволяти свою любку.

А шахзаде з нареченою сіли спочивати. Коли це підходить до них син падишаха-пері, вітає молодих та й допроваджує їх до батька юного шахзаде.

Заходить шахзаде з нареченою до батька в покої, а той як побачив, так і кинувся до сина.

– Як же я за тобою скучив! – каже.

А тоді звелів, щоб по всій державі влаштували свято, а в п’ятницю оголошують, що шахзаде одружується й весілля триватиме сорок днів і сорок ночей.

Після весілля ж падишах скликав візирів, ходжів та всіх підданих, сходить з трону, бере за руку сина й садовить його на своє місце й мовить:

– Оце вже я постарів та й не можу більше правити державою. Віднині вашим падишахом буде мій син. Чи згодні ви?

А піддані й відповідають:

– Дуже славно, о падишах! Ми згодні!

Шахзаде подарував усім по халату й одсипав кожному коштовного каміння, якого набрав у палаці дева.

Всі задоволені розійшлися по домівках, а шахзаде до самісінької смерті жив зі своєю красунею і горя не знав.