Промінчик відчув гаряче дихання песика, що схилився до нього. Його чорний вологий ніс торкнувся крихітної істоти з блискучими крильцями.
– Не бійся, це Лорд, він тебе не з'їсть. Це дуже добрий пес! – Промінчик обернувся та побачив такого ж, як він, ельфа.
– Я не боюся звірів, ми з ними дружимо! Я ніколи не бачив собаки, тільки чув про них. Натомість у нас багато лисиць, вовків та зайців.
– А звідки ти? Ніколи раніше тебе тут не зустрічав. До речі, я Крокус, народився у цій квітці. А як тебе звати?
– Я Промінчик. Коли народився, мене висвітлив промінь сонця, що пробився крізь хмари.
– Файно! У нас лише на честь квіток називають. Тому вибір невеликий. Одних лише Барвінків та Волошок тисячі! Так звідки ти?
– Ми живемо у лісі, дуже далеко звідси. У самій глушині. Людина туди майже не доходить. Загалом у нас людей бояться.
– Як ти тоді опинився у центрі міста? Нумо я відведу тебе на клумбу, де можна наїстися найсмачнішого квіткового пилку, а ти мені розповіси про себе?! – сказав Крокус.
– Дякую, я страшенно голодний, і зовсім без друзів у цьому величезному галасливому місті.
***
Як виявилося, Промінчик народився навесні, у звичайній конвалії, що росте у великому гарному лісі. Разом з ним того дня з'явилися на світ ще десять маленьких ельфів. Росли вони дружно та весело. Їхнє життя було досить просте. Через тиждень крихітні чоловічки з перламутровими крильцями починали навчання. Їм потрібно було дізнатися все про навколишній світ. Докладно – про ліс, і трохи про те, що знаходиться за його межами. Місце проживання цих чудових істот було дуже спокійним – жодних небезпек, тривоги та переживань. Лісові звірі та птахи ельфів не чіпали, а відносилися один до одного з повагою.
Виростаючи, кожен ельф обирає собі цікаву роботу – пошук квітів із найсмачнішим пилком, складання віршів про красу природи, організація пташиних концертів (ельфи дуже люблять мистецтво).
Промінчик дуже довго розмірковував, чим йому зайнятися. Надто довго за мірками лісових мешканців! Чи не ледар? Такого тисячу років не було, щоб швидко з улюбленою справою не визначитись. А Промінчик знав, чого хоче. І був він зовсім не ледарем, а одним із найкращих учнів! Тільки ось соромився і боявся сказати іншим, що його мрія далеко за межами лісу. Але скільки ж можна мовчати? Так, одним сонячним днем, коли всі зібралися послухати пташині співи на центральній галявині лісу, Промінчик заліз на гілку дерева якомога вище і голосно (так, що сам злякався) промовив:
– Я буду мандрівником! Я дізнаюся, як живуть ельфи в інших місцях, як живуть люди та тварини, яких немає у нашому лісі. Я хочу побачити місто!
– Місто?!
– Не може бути!
– Нікому це на думку не спадало!
– Навіщо?
– Божевільний! Піти з найкращого місця на землі!
– Та тебе там одразу ж проковтне собака! Або людина затопче! Теж мені мрія!
– У тебе нічого не вийде!
– Нема чого навіть і намагатися!
– Ти маєш забути про ці нісенітниці та жити звичайним життям!
Чого тільки не наслухався Промінчик від своїх рідних, друзів та сусідів… Нічого не відповівши, спустився з дерева, сів під розлогим дубом і з його очей потекли сльози.
– Молодець! Я теж колись мріяв про більше... Звичайно, у нас дуже добре, але мені так хотілося побачити світ! – поруч із Промінчиком сів старенький ельф.
– І чому ви не вирушили у подорож? – Промінчик витер сльози і зацікавлено глянув на сусіда.
– Злякався... Навіть нікому не сказав про свою мрію. А ти молодець, сміливий! Мені б твої роки – вже без роздумів відправився би досліджувати світ! Не лише сусіднє місто! Скільки на нашій планеті країн, лісів та гір, річок та озер, дивовижних тварин та птахів! А нам так мало відомо! Лише наш ліс ми знаємо досконало.
– Я теж, теж хочу все побачити! Ну і що, що я не хочу жити розміреним життям ... Завтра ж на світанку вирушу в подорож! Почну із найближчого міста, як і хотів! А потім, потім ... Може вирушу і далі!
– Хай тобі щастить! Зізнаюся, я тобі заздрю…
– Тож полетіли зі мною!
– У моєму-то віці… Я стану тягарем, пересуваюсь повільно, втомлююся швидко. Але я чекатиму на тебе та твої розповіді!
Промінчик радісно підстрибнув на місці. Тепер у нього була не мрія, а ціль! Подякувавши за підтримку, ельф немов легкій вітерець помчав у свій крихітний будиночок.
***
– Пішов я дуже рано, не спав усю ніч і вийшов, коли ще було темно.
– Ну ти й сміливий!
– Дорога видалася легкою, адже ми дуже доброзичливі, та й до нас звірі із птахами добре ставляться. Дикі гуси до межі лісу підкинули, далі через поле з качками полетів. То один допоможе, то інший. Добрався до міста я швидко. Виявилося, воно зовсім поряд. Мрія моя була дуже близька! Тепер я тут.
– І як тобі у нас?
– Просто чудово! Я не можу описати словами! Ці величезні будинки, веселі діти, собаки та кішки. А транспорт! Адже я ніколи нічого подібного не бачив. Тільки чув. Особливо про величезного літака, якого кличуть «Мрія». От би з кимось із людей познайомитися! Краще з дитиною, вони такі життєрадісні!
– Треба ж, – засміявся Крокус. – А у нас багато хто навпаки любить вибиратися на природу. Деякі звідси за місто переїхали.
– Ви спокійно переїжджаєте? Шкода, що в нас так не прийнято. А ти мені тут усе покажеш? А коли можна з кимось із людей познайомиться? – запитав Промінчик.
– І навіщо тобі з ними водитися? Ти для них, як мошка, – посміхнувся міський ельф. – Якщо чесно, вони взагалі гадають, що ми казкові герої та нас не існує. Як не помічати те, що є?
– А ось і дуже просто. Людина бачить і чує лише те, у що вірить. А якщо не вірить, думає, що цього немає. Але ж і казки не на порожньому місці народилися – міркував Промінчик. – Отже, є ті, хто нас бачив.
– Є, звичайно, але це велика рідкість. Тож можеш просто спостерігати за мешканцями міста. Це весело. Ось дивись на це вікно. Там мешкає оперна співачка. Вона співає щоранку. Обов'язково послухай! У неї голос просто чарівний та всі птахи місцеві займають гілки на місцевому горіху, щоб поспівати разом. А он там живуть близнюки-шибеники. Це ж сміх дивитися, які витівки вони виробляють. Он вийшов на вулицю поет. Тричі на день він вигулює свою таксу і доки вона бігає, читає всім охочим свої вірші. Нехай вони в нас не вірять, але я дуже люблю людей.
Промінчик підлетів до вуха поета і голосно крикнув:
– Доброго дня!
Людина навіть не обернулася.
– Може він глухий? – засумнівався лісовий ельф, але відразу побачив, що це не так, коли до поета підійшла жінка і вони захоплено про щось почали розмовляти.
– А чим ти займаєшся? У нас, у кожного має бути робота. Ніхто без діла не сидить, – поцікавився Промінчик у міського ельфа.
– Так це скрізь. Моя робота – збирати всі казки у світі та розповідати їх малюкам-ельфам. Люблю це заняття. Я пробираюся в бібліотеки, будинки, книгарні та шукаю все найцікавіше. Є у нас і ельфи-науковці, вони також, як і я багато читають, лише наукової літератури, а потім нам розповідають. Загалом видів діяльності у нас більше тисячі, все-такі місто, – складно щось не обрати. І якщо тобі щось набридло, можна спробувати інше. От тебе б назвали мандрівником. У нас є один такий ельф, який навіть океан переплив із людьми на теплоході! Потім місяць нам розповідав, що там у інших країнах незвичайного.
– А так можна? – з широко розкритими від подиву очима промовив Промінчик. – Який я за вашими мірками мандрівник, можна подумати, з лісу в місто дістався...
– Ну ти... Початківець! Вище ніс!
– Дякую, – почервонів від збентеження Промінчик. Йому подумалося скільки всього цікавого на цій прекрасній планеті. А він міг усе пропустити, якщо б залишився жити, хай і з комфортом, у рідному лісі. І відразу Промінчику стало соромно за свої думки, адже він дуже любив і поважав лісових ельфів. Вони були дружніми, веселими, працьовитими. Один одного підтримували.
– Нехай я і початківець, але вже знаю, чим займатимуся найближчим часом. Спочатку дізнаюся все про ваше місто і потім розповім усім нашим про нього. Для сміливих організую тури. Я впевнений у нас знайдуться ті, хто захоче побачити, що там за лісом. Потім вирушу до інших міст, після до інших країн, потім перепливу море чи навіть океан! А може, полечу на літаку! Ми часто бачимо, як вони літають високо, набагато вище за верхівки дерев.
– Так, літаком – це класно. Я, до речі, літав. Один мій гарний знайомий мешкає біля аеропорту. Забратися на будь-який транспорт, як ти зрозумів, взагалі не проблема. Так що якщо хочеш, будь ласка. Можеш і в іншій країні залишитися, а потім повернешся додому. Але це небезпечно, головне – не загубитися. Особливо складно опинитися там, де немає їжі. Це у нас повно клумб із квітами. А є великі мегаполіси, де мало рослин. Буде важко. Якщо потрапиш туди, де холодно та сніг? Одразу в сплячку?
– Ну так, ми спимо взимку. – сказав Промінчик.
– А ми ні, – похвалився Крокус. – Політаєш, позаглядаєш у вікна будинків, знайдеш найкрасивіше підвіконня, де багато квітів у горщиках – і зимуй собі в теплі, комфорті до весни.
– Прямо там, де живуть люди! – здивувався лісовий ельф.
– Хочеш, залишайся жити з нами! – запропонував Крокус.
– Ні, я обов'язково мушу повернутися та розповісти усе! Покажи мені найцікавіше, що є у вас.
– Ну що ж, полетіли!
***
Який це був чудовий день! Промінчик побував на березі моря. Одна чайка мало не схопила його, переплутавши з хлібною крихтою.
– Обережніше, деякі птахи погано бачать. Не думаю, що тебе скуштують, але коли перед тобою відкривають величезний дзьоб – не дуже приємно, – попередив Крокус.
Потім вони попрямували до центру міста, з гарними старими будинками, величними ліхтарями, строкатими клумбами та великими галасливими фонтанами. Промінчик зазначив, що такої краси ніколи у житті не бачив.
Особливо йому було цікаво біля людей. Вони й справді його не помічали, хоч він плескав крильцями, пролітаючи прямо перед їхніми обличчями! Тільки одна маленька дівчинка в квітчастій панамці, сидячи в колясці і притискаючи до себе плюшевого ведмедика, дивилася на ельфа дивовижними очима.
– Вона мене бачить! – захоплено закричав Промінчик. – Я з нею порозмовляю.
– Ага, розмріявся. Вона ж мала, казати ще не вміє. А коли навчиться, навіть не згадає про тебе.
– Ая, ая! – промовила дитина, показуючи на Промінчика.
– Катруся, що ти побачила, пташку? Де вона? – матуся дівчинки старанно намагалася знайти на гілках найближчих дерев пташку.
– Ая, ая! – Катруся похитала головою і знову показала на ельфів.
– Мабуть метелик пролетів? – Подумавши, що тепер зрозуміло, про що хоче сказати дитина, радісно усміхнулася жінка.
– Який же я метелик, – здивувався Крокус. – Ну ось, про що я тобі казав, – обернувся він до Промінчика.
– Шкода… Ну нічого, я такий щасливий! Ще недавно я був дома, а сьогодні я побачив більше, ніж за все своє життя!
– Радий, що тобі сподобалося. Думаю, тепер тобі показати щось із культурного життя нашого міста. Як щодо концерту чи спектаклю, чи може ти хочеш у кіно?
– Я все хочу!
– Ми збиралися з друзями на дитячий мультфільм, я тебе з ними познайомлю, а потім полетімо послухаємо класичну музику.
***
Друзі Крокуса були веселими та дуже галасливими. Навперебій вони почали розповідати Промінчику про себе. Ельфи були раді, що життя у місті, на їх думку звичайнісіньке, може когось здивувати. Навіть мультфільм і музику послухати не вдалося. Крокус з докором дивився на друзів, і помітив, яке щастя, що їх не чують люди – вигнали б одразу.
***
Наступного ранку Промінчик вмився росою, скуштував квіткового нектару та вирушив додому. Звичайно він розумів, що є ще багато дивовижного, цікавого, захоплюючого. Але як же йому хотілося поділитися побаченим із мешканцями рідного лісу! А щоб йому повірили вдома, нові друзі назбирали Промінчику дарів – найгарніших квітів, піщинки з морського берега, маленьку листівку із зображенням міста. Промінчик спочатку протестував – як він це все понесе?
– Все одно самому тобі летіти довго, попросиш птахів тебе підвозити. А їм така ноша не в тяжкість, – сказав Крокус і засміявся, побачивши як голуби, що клювало кинуте людьми насіння, після цих слів раптом одночасно піднялося в повітря і полетіли.
– А на цих, – кивнув у бік пернатих Крокус, що відлетіли, – уваги не звертай. Вони зовсім ледачими стали. Знайдеш собі інших. Ось пристойна сорока.
Сорока справді погодилася допомогти, вона була добра та люб’язна.
***
Які ж були здивовані маленькі мешканці лісу, коли дізналися про пригоди Промінчика! Ельфи-діти відразу захотіли вирушити в подорож, і неодмінно в далекі країни, краще відразу за океан! Дорослі поставилися до всього серйозніше, вони довго радилися і нарешті дійшли висновку, що дізнаватися про нове досить цікаво й захоплююче. Промінчика призначили головним мандрівником. Тепер у його обов'язки входило вирушати в різні міста та країни, вивчати їх та формувати туристичні маршрути для мешканців лісу. Також було вирішено приймати в гості міських ельфів, які бажають відпочити від шуму великих міст та людей.
Промінчик був щасливий, тепер йому ніколи було нудьгувати. А ще він відчував, що зайнятий дуже необхідною і важливою справою.