Частина 1. Передсвятковий день на льодовій гірці
В останній день старого року на гірці в парку було гамірно і весело. Діти грали в сніжки, ліпили снігових баб, каталися на санчатах. Деякі з'їжджали з гірки, стоячи на ногах, а деякі – на животі.
Це було чудово! І ніхто нікому не робив ніяких зауважень. Мами готували святкову вечерю, а тата їм допомагали. Бабусі випікали чудові торти і прикрашали тістечка. Звичайно, коли мами проводжали своїх дітей на вулицю, вони їм казали:
– Діти, будь ласка, грайтеся біля будинку.
– Так, мамусю, не хвилюйся, ми від дому – нікуди, – відповідали діти.
А потім, як завжди, вони забували про те, що обіцяли мамам і дуже скоро потрапляли у парк, на льодову гірку.
Взимку сонце сідає рано, і діти не помітили, як почало вечоріти. Темні тіні потихеньку огорнули землю. Минько, разом із молодшою сестричкою Дарусею, захекавшись в черговий раз, піднялися на гірку.
– Минько, всі пішли по домівках, тільки ми з тобою залишилися, – сказала Даруся братові.
– Нам теж час повертатися, – відповів їй Минько. – Бо ми ж мамі не сказали про те, що на гірку пішли.
Він розгорнув санчата і, притримуючи мотузочку, запропонував сестрі:
– Сідай попереду. Ще раз з’їдемо і – гайда! – додому.
– Ой, Минько, дивися, там щось яскраво світиться! – весело закричала Даруся.
– Дійсно, ніби сонечко вдруге сходить, – спантеличено почухав потилицю брат і задрав голову.
Діти побачили, як навпроти них, у повітрі, завис незвичайний плаский предмет, що переливався яскравими різнобарвними вогнями.
– Може, це летюча таріль? – припустив Минько. – Думаю, нічого вона нам не зробить. Повисить – і полетить у своїх справах. А ти не гай часу марно. Сідай скоріше.
– А що це – летюча таріль? – запитала Даруся, слухняно сідаючи у саночки.
– Ну, це такий непізнаний летючий об’єкт, – повторив Минько почуті колись слова.
– А навіщо вони? – не вгамовувалась допитлива сестричка.
– Так на них же прибульці літають.
– Хто-хто?
– Прибульці. Істоти такі. Розумні. Вони літають на тарелях – таких собі незвичайних і нікому не відомих пристроях. Їх ще об’єктами називають. Тому що вони невпізнані, – пояснив Минько і влаштувався позаду Дарусі.
– Яка вона красива, ця таріль, – захоплено сказала Даруся. – Он, як блищить! Як гірлянда на ялинці.
Минько міцно обхопив Дарусю. Санчата полетіли вниз. Діти їхали і не зводили очей з яскравої небесної гості. А вона спускався все нижче й нижче. Раптом від неї простягнувся яскравий фіолетовий промінь і ліг на доріжку, якою мчали санчата. Діти відчули, що вони відриваються від землі. Саночки ковзали по променю прямо до літючої тарелі.
– Ой, Минько, наші санчата перетворилися на літачок, – весело кричала Даруся.
Вона була зовсім маленькою й анітрохи не боялася. Минько налякано мовчав. Він щосили притискав до себе сестричку, щоб вона не впала.
– Цей промінчик немов повітряна дорога, – розгублено думав він. – Куди ми летимо? І що робити?
У цей час санчата досягли летючої тарелі й перед ними розкрився люк.
Частина 2. У полоні у злих чучан
Даруся та Минько на санчатах в’їхали в середину тарелі й люк за ними закрився. Діти опинилися у відсіку – темній кімнаті зі скошеними стінами. Тепер вже й Даруся злякалася й заплакала.
– Хочу додому, до мами.
– Тихіше, Даруся, не скигли передчасно. Прибульці добрі, – спробував заспокоїти сестру Минько.
– Тоді навіщо вони нас сюди затягли? – не вгамовувалася Даруся.
– Може, познайомитися хочуть. Поговорити.
– А я не хочу з ними знайомитися. Додому хочу-у-у... – розмазувала сльози по щоках Даруся.
Минько заспокоював сестричку, а сам уважно оглядався. Звичайно, йому було дуже страшно, але він намагався не показувати свої почуття маленькій. Навпаки, заспокійливо посміхнувся, взяв сестричку за руку і підвів до стіни. Стіна була прозорою, наче скло, але коливалася й мерехтіла, наче святкова мамина сукня.
– Дивися, Дарусе, які тут зірки. Бачиш, мерехтять, немов дихають.
– Чому вони такі великі? І вони... тріпочуть, – прошепотіла Даруся.
– Напевно, ми відлетіли з Землі і зараз наближаємося до зірок, – припустив Минько.
– Не хочу наближатися, – ще гірше заплакала дівчинка.
– Тихіше, дивися, як цікаво!
– До-о-до-о-му хочу-у-у! До ма-аа-амусі!
– Не реви, прибульці нас покатають і відвезуть на Землю, – заливався соловейком Минько.
Але Даруся заплющила личко долоньками і продовжувала нечутно плакати. Раптом щось зашелестіло, відкрилися невидимі раніше двері і в отворі з'явилися дві небачені істоти. Діти вжахнулися, адже прибульці виглядали справжніми потворами. Товсті, наче бочки, тулуби, величезні голови з єдиним виряченим оком, довгі кошлаті вуха... Із великої пащі стирчали довгі зелені зубищі, а руки нагадували хижі лапи з безліччю кривих кігтів.
Даруся глянула на них і знову міцно заплющила долоньками очиці. Чудовисько щось прогарчало, але, на свій подив, Минько зрозумів його:
– Ми мешканці лиходійської планети Чуча. Зараз ми проходимо випробування, щоб отримати вищу лиходійську ступінь. Викравши вас із Землі і зробивши нашими рабами, ми удостоїмося відзнаки від самого Чучугури.
– Це наш Головний лиходій, – пояснив другий прибулець і ошкірив зуби у жахливій посмішці.
– Негайно відвезіть нас на Землю, – виступив уперед Минько, закривши собою Дарусю. Він намагався якомога сміливіше дивитися на потворне страховисько.
– На нас матуся чекає, – крикнула Даруся.
– От і нехай чекає, – злобно блимнуло оком чудовисько і заскреготало гострими зубами.
– Чим більше гидот ми зробимо, тим краще, – підтримав його товариш, потираючи лапи із задоволеним виглядом.
– За кілька хвилин виходимо на безпечний для нашого корабля курс і тоді вже ніхто не зможе вам допомогти, – злостилися огидні істоти.
Минько і Даруся з жахом дивилися на них. Вони настільки перелякалися, що й плакати не могли.
Раптово на одній зі стін спалахнув екран. По ньому нескінченною низкою побігли якісь знаки.
– Невже нас засікли? – одночасно підскочили обидва страховиська і заплескали кошлатими вухами.
– Увага, чучани! Увага! – пролунав тихий мелодійний голос. – Ви чуєте нас?
Чудовиська сіпнулися й переглянулися. Потім неохоче відповіли:
– Так, чуємо.
– Вас було затримано під час порушення Всесвітнього закону добра і справедливості. Ми, його захисники, наближаємося. Готуйтеся зустріти наш корабель, – продовжував говорити хтось невидимий.
Було видно, що злидні налякалися, бо почали дрібно тремтіти, клепали виряченими очами і клацати зеленими зубищами.
– Приготуйтеся до стиковки кораблів, – наполегливо промовив голос.
– Ваші вказівки виконуємо, – слухняно заторохтіли чучани і почали квапливо перемикати якісь держаки. Тепер, коли їх самих було впіймано, вони перетворилися на тихих, переляканих і зовсім не страшних капловухих гладунів. У відсіку запанувала тиша, порушувана лише клацанням держаків, кнопок і клавіш.
Частина 3. Небесні рятівники
Одна стінка відсіку ковзнула в бік і на порозі з’явилося троє істот, у блискучих зелених комбінезонах і високих чорних чоботях. Вони були схожі на людей, тільки шкіра в вирізнялась яскраво-помаранчевим кольором.
– Чучани, ви знаєте, що всі ваші шкідливі вчинки фіксуються на моніторі системи стеження? – пролунало суворе запитання.
– Так, знаємо, – пробелькотів один чучанин. Другий тільки дрібно тіпався, опустивши тремтячі вуха на плечі.
– Ви знаєте, що на того, хто порушує Закон Справедливості, чекає покарання? – продовжував один з прибульців-рятівників.
Чучани стверджувально кивнули.
– Ми розберемось, чи винні ви обидва або хтось винен більше, – палець прибульця вказав на одного з чучан. – Ідіть у свою каюту і чекайте там.
Чучани миттєво зникли.
Тепер рятівники приязно всміхнулися дітям.
– Що, злякалися, маленькі мешканці чудової планети Земля? Заспокойтеся! Зараз ми повернемо вас додому. Переходьте на наш корабель, – запропонував старший прибулець.
Він обійняв їх за плечі і повів до виходу.
– А саночки... забули, – несміливо прошепотіла Даруся.
– Дійсно, ваші саночки, – спохватився їхній рятівник, і діти з подивом побачили, як саночки, немов живі, поїхали за ними слідом. Разом вони увійшли до великої світлої каюти і стіни за ними зімкнулися.
– А що буде з ними? З чучанами? – запитав Минько.
– Корабель чучан ми відправимо на їхню планету. Потім заблокуємо її атмосферу і чучани протягом трьох тисячоліть не зможуть нікуди літати, – пояснив прибулець.
– А хто ви? – запитав Мишко.
– Ми – Небесні Рятувальники, – відповів йому новий друг.
– І де ви живете?
– Ми живемо на планеті Лю, яка знаходиться дуже далеко від Землі. В усі часи ми боролися проти зла, насильства і жорстокості. І так буде завжди.
– Так ви – наші друзі? – заплескала в долоні Даруся.
– Так, ми друзі всіх добрих людей, які живуть у Всесвіті. Подивіться, діти. Ми наближаємося до Землі, – покликав їх прибулець, який сидить біля пульту.
Діти присунулися до нього і подивилися на екран. Відчувалося, як стрімко вони мчать крізь темряву до Землі, рідного дому.
– Ось ми і прибули, – приязно посміхнувся старший прибулець. – До побачення, діти.
– До побачення. Дякуємо! – подякували рятівників Мишко і Даруся.
– Сідайте на саночки, – їх новий друг кивнув і легко торкнув клавішу на великому пульті керування.
Як тільки Даруся й Мишко всілися на саночки, загорілося яскраве сріблясте світло, ковзнуло по дітям, опустилося по санях і простягнулося крізь двері до низу – наче крижана стежечка з гірки.
Даруся і Мишко ледве встигли помахати новим друзям на прощання, як саночки вже летіли по блискучому променю вниз – прямо до хвіртки рідного дому.
Біля хвіртки на них чекала стривожена мама.
– Де ви запропали? – плакала вона, обіймаючи дітей. – Ми з татом вже всіх ваших друзів обійшли. Не знали, де вас шукати!
– Мамусю, не плач. Зараз ми все-все тобі розповімо, – заспокоювали її Даруся й Мишко.
Раптом в небі спалахнуло яскраве світло.
– Що це? – здивувалася мама і глянула вгору. Мишко і Даруся теж підняли голови. У небі з’явився велетенський напис золотими літерами: «ДРУЖБА НАЗАВЖДИ. З НОВИМ РОКОМ!»