Жили собі лисиця та жайвір і міцно дружили. Жайвір був чесний і роботящий.
Якось він сказав лисиці:
– Кумасю лисице, є в мене трохи землі, засіймо її вкупі.
– Засіймо,– відповіла лисиця.
– То вже пора б її зорати,– мовив жайвір.
– Добре,– сказала лисиця.
Трохи згодом жайвір нагадав їй:
– Уже час засівати поле.
– Засійте мерщій, а я потім зроблю решту,– відповіла лисиця.
– Кумасю, бур’яни глушать пшеницю, треба вирвати.
– Авжеж,– погодилась лисиця,– вирвіть мерщій, а я потім зроблю решту.
Минуло ще трохи часу, і жайвір сказав лисиці:
– Кумасю, пшениця вже достигла, і треба скосити її.
– Не гайтеся,– відповіла лисиця,– скосіть швидше, а я потім зроблю решту.
У серце жайвора закралася недовіра, і він розповів про все своєму другові хорту.
Хорт був дуже розумний. Він одразу здогадався, що хитра лисиця хоче обдурити сердешного жайвора, і порадив:
– Скосіть пшеницю, віднесіть на тік, а мене сховайте в снопи. Тільки так, аби визирало одне око, щоб мені все було видно.
Жайвір зробив так, як просив хорт.
Незабаром з’явилася й лисиця. Вона побачила тік, пшеницю в снопах і вельми зраділа, аж затанцювала, приспівуючи:
Ф’юї, ф’юї,
Солома і пшениця мої.
Ф’юї, ф’юї,
Солома і пшениця мої.
Наблизившись до снопів, де ховався хорт, лисиця вгледіла в соломі око й сказала:
– Ой, яка виноградинка!
– Але вона ще неспіла,– відповів хорт, вискочив зі схованки і задушив лисицю.