В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, там жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже багато усього було, тільки не було дітей. А у бідного – тільки парка воликів, а дітей купа.
Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було: прив'язав їх до палички з капшучком – і пішов до багатого брата, до комори, і знайшов дірку таку, що уліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та й хитає, приказуючи:
– Ідіть, гроші, до грошей! – (Щоб, бачте, гроші братові йшли до його грошей, у капшучок).
От поки гойдав, поки ниточка розв'язалася – упав туди капшук із грішми, у комору, до братових грошей, а він вийняв саму паличку.
– Отак,– каже,– братових не дістав, а своїх позбувся.
І дуже заплакав, і пішов додому, нарікаючи на свою долю. Ото, прийшовши, і хвалиться жінці:
– Та то коли б ти знала, жінко, що я зробив!..
– А що там таке? – питає жінка з ляку.
– Е,– каже чоловік,– не знаю, чи тобі казати, чи ні: то й самому себе соромно, не тільки людям хвалитись...
– Та що там? Кажи! – кричить жінка.
– Уже,– каже,– нема тих грошей у нас, що були...
– А де ж поділись? – питає жінка.
– Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумався, щоб у нас грошей побільшало, та узяв свої гроші, прив'язав до палички з капшучком і пішов до брата, щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей... Як сунув їх у дірку, та й хитав, і казав: ідіть, гроші, до грошей! То де ти бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, що багатому чорт діти колише, то й правда! То так і це: що у брата багато грошей, а у мене трошки, та й ті туди упали... Я з плачем додому прийшов...
– Бо братові дужчі,– каже жінка.– А якби ти розумний та прив'язав вірьовкою, то б, може, було б і держалось.
– Та воно так,– каже чоловік,– та нічого не поможеться!
Ото як напала його жінка мов мокрим рядном:
– Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимем без грошей?
От чоловік і каже:
– Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли, і піду у ліс, і там нарублю дров, продам, то й будуть гроші.
Ото поїхав чоловік у ліс – і так заїхав, що тільки небо та земля, а то і сам не знає, де він: бо тоді ліси дуже великі були! От він поставив волики під грабом, а сам поліз на граба високо, щоб подивитись, куди краще виїхати.
От чує – щось гомонить; він оглянувся сюди-туди, коли біля його недалеко людей дуже багато, і все великі люди, з великими вусами й чубами, і як один у голубих жупанах, і сідлають коні: кудись-то поїдуть. Дивом дивується чоловік, що іще таких і не бачив. І перелічив – аж сорок чоловік.
Думає: «Е, так це-то ті гайдамаки, що у нас, у селі, кожний рік обдирають пана; що пан розживеться, набере з людей, то вони приїдуть та обдеруть до сорочки: вози понабирають, а пан і пані повтікають. Вони так просто їдуть – людей не займають. Ну, так тепер я знаю, які гайдамаки! Не дурно пан з трьох сіл ізбирав громаду, і їх шукав по всьому лісі, та й не знайшов!.. Та як їх знайти, що вони так собі живуть, що й хати не знають, самі двері!»
Ото усі посідали на коні, останній вийшов з дверець і сказав:
– Двері, замкніться! – І двері замкнулися, гайдамаки поїхали.
От як заїхали вони – не стало видно, тоді чоловік ізліз з дерева, та за воли, і поїхав туди, до дверей. Ото поставив воли, сам роздивився скрізь – нема ніде нікого, він до дверей – двері замкнуті були. Він і каже, як казав гайдамака:
– Двері, одчиніться!
Дверці одчинилися, увійшов він у хатку; і дуже там гарно було всередині – а образів на всіх стінах! – дуже гарно!... Стіни були муровані, а вікна пороблені з такого скла, що не можна було й знати, що воно таке, тільки видно й гарно; а лавки були кругом, а біля печі стояли засіки, понакривані білими скатертями.
Ото він узяв розкрив один засік – там мідні гроші, розкрив другий – там срібні гроші, розкрив третій – там золоті гроші. Той чоловік аж за голову ухопився: годі дивиться на усе – давай шукати мішків! От знайшов, вибрав яких найкращих і найбільших три лантухи і набрав мідних грошей один лантух, срібних – другий, а золотих – третій. Ото склав усі три мішки, зверху приклав дровами, щоб не так видно було, засіки понакривав, вийшов з хати, і двері зачинив, і сказав:
– Двері, замкніться!
Вони засунулись. От він за батіг, та воликів за налигач, та виїхав на шлях, та сів на воза, та й каже:
– Гей! Соб! Цабе, помаленьку!
Поїхав собі з богом, не поспішаючи: аби на вечір додому, щоб ніхто не бачив.
От приїхав додому, уже сонце зайшло, стало смеркать. Увійшов у хату – жінка побачила та й каже:
– О! Хвалить бога, що ти приїхав, а то я тут турбувалася, чи не случилось тобі знову яка придибашка, що так довго не було!
– Ні,– каже чоловік,– дякувать богу, приїхав благополучно, іди тільки поможи скидати дрова.
– Добре,– каже жінка,– то й ходім. Ото прийшли до воза, а чоловік і каже:
– Оце, жінко, господь дав нам щастя: я знайшов гроші та це привіз, де ми їх дінемо, щоб ніхто їх не бачив?
– У коморі стоять три жолобки,– каже жінка.– То туди хіба позсипаємо: у нас ніхто не ходить у комору, окрім тебе та мене, то ніхто не знатиме.
Ото, порадившись, так і зробили: в один ізсипали мідні гроші, а в другий – срібні, а в третій – золоті. От насипали три жолоби грошей, понакривали та й живуть собі помалу – не дуже тими грішми шинкують, щоб ніхто не примітив.
Ото, порадившись з жінкою, каже чоловік:
– Купимо пару волів, та своя парка, то я наберу грошей і поїду у Крим; там літо побуду та дещо куплю більше, то не так буде знати; а то щоб люди постерегли, то іще буде клопіт, бо уже і так на мене поглядають, як я піду у церкву.
Ото так і зробили. Поїхав чоловік у дорогу, а жінка зосталася з дітьми.
То це брат багатий і пошле жінку свою, щоб розпитувалася, де убогий узяв грошей, що купив пару волів і пішов у дорогу. То жінка убогого брата і каже:
– Які наші гроші? Стяглися на ту скотинку у велику силу, та й бог його знає, як буде: пішов у дорогу, а я тут з дітьми великого горя наберуся... Коли б хоч благополучно приїхав!
І так ятрівки дві зберуться, побалакають та й розійдуться.
Нічого багатий брат і не дізнався – і тяжко йому! Аж тут приїжджає убогий брат з дороги і приганяє дванадцять пар волів: шість маж солі, а шість риби; а жінці – турецької матерії набрав на спідницю, на фартух, і на корсет, і на юпку, іще й турецьку хустку, і дітям усього понавозив – усяких базаринків. Ото попродавав він воли, і сіль, і рибу попродав, і зробив собі лавочку, і накупив усякої матерії, і став торгувати, і розживатись, і став багатіти. А багатство брата дуже у серце коле: де бідний набрав грошей, що так розжився?
Ото прийшов празник – чи різдво, чи Великдень, а убогий брат і каже жінці:
– Знаєш що, жінко, покличмо ми брата мого до себе у гості, може, він не погордує тепер нами, бо бог дав на те людям празник, що родина до родини йде, а я відколи женився, то не був у мене брат і за порогом, не то у гостях.
Ото, порадившись, так і зробили: покликали брата.
Прийшов брат багатий із жінкою – іще і радий був, що його покликав убогий. Ото гуляють собі та бенкетують. Ото підпили трохи, багатий і каже:
– Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?
– Е, брате,– каже убогий,– так мені бог дав! Ти іще, брате, не бачив мого зерна та й кажеш, що я забагатів, аж ходім у комору, усі ходімо!
Ото увійшли у комору, а бідний брат привів до мідних грошей та й каже:
– Оце у мене овесець!
А прийшли до другого жолоба, а він каже на срібні гроші:
– А оце у мене пшениця!
А як прийшли до золотих грошей, а він каже:
– А це у мене саме сало.
А багатий брат аж за голову ухопився та й каже:
– Брате, голубчику, скажи мені, де ти їх набрав, що я зроду багатий, а у мене стільки нема, як у тебе.
А убогий каже:
– От, брате, я тобі скажу: не находив ти часом у себе якого капшучка із грішми?
– Де ж то! Найшла моя жінка,– каже багатий,– і ми його кочергою вигорнули з комори, думаючи, що то які чари, коли роздивилися – аж там гроші, то ми ті гроші забрали, а капшук викинули.
– Ото ж мій капшук! – каже убогий. Питає багатий:
– Як же він попав туди?
– А так,– каже убогий.– Я заробив грошей трошки і хотів, щоб побільшало; і прив'язав до палички, і казав, упустивши до тебе в комору: ідіть, гроші, до грошей! От нитка розв'язалась, і вони туди упали. А як прийшов додому та сказав жінці, то вона на мене як напалася, то я поїхав у ліс і надибав, де живуть розбійники. І як вони виїхали на здобитки, то я пішов у їх хату – і там так усього багато, що я не знав, що й брати. І я побачив, що там стояло три кадовби, накриті білими скатертями; я подивився – аж там гроші, от я й набрав грошей – і це трохи розжився... А це знову хотів їхати, та ніяк не проберусь.
Ото багатий брат і каже:
– Скажи мені, будь ласка, братику, де це той льох чи хата їх і як ти одчиняв, бо то у гайдамаків повинні бути добрі замки, і, мабуть, так живуть, що і непомітно, де їх хата, що стільки їх шукали громадою, та й пан сам скрізь їздив, та й не знайшов.
От бідний брат і каже:
– Я тобі скажу, братику, тільки нікому не кажи і сам не їдь, а колись поїдемо удвох.
– Добре,– каже багатий брат. А убогий і каже:
– Знаєш же ти, брате, того граба, що скоро виїхати з Довгого яру, і там стоїть дуже великий граб, а проти того граба, у ярку, єсть двері того льоху.
– А як ти відчинив? – питає багатий брат.
– А так,– каже убогий.– Я сказав: двері, одчиніться! То вони й одчинились, а сказав: замкніться, то вони й замкнулись.
Ото, погулявши, побалакавши, розпрощалися, пішов багатий брат із жінкою додому, а убогий став убираться у ярмарок.
От склався і поїхав, а багатий брат цілу ніч не спав, усе складався та приготовляв вози, а вранці запріг дванадцять пар волів і поїхав у ліс, де живуть гайдамаки, щоб усе забрати, а жінці сказав:
– Як хто спитає, то щоб сказала, що поїхав у ліс по дрова.
Ото приїхав туди, де брат казав, аж воно так і є усе, тільки не було розбійників: кудись їздили. От він позавертав воли, пішов до дверей та й каже:
– Двері, одчиніться!
Двері одчинилися. Ото увійшов він туди і не знає, на що уперед дивитись і що брати. От кинувся багатир зараз до грошей і насипав їх на шість возів, а на шість возів усякого збіжжя – тільки їхати, та й годі! От сподобалась багатиреві одна ікона, котра стояла на покутті, у самому золоті і дуже гарна. Він став на лавку і взяв її, а повернувся до дверей, то двері зачинилися, і він остався у хаті. Кинувся одчиняти – не одчинить. Він уже усяк казав – не одчиняються.
Ото поставив ікону, де вона стояла, сам став відчиняти – не одчинить. Шукав сокири, щоб прорубати дірку і вилізти,– та не знайшов. Хотів у вікно лізти – залізні вікна, не можна, уже він і плакав, і кричав – нічого не помоглося...
Уже день минув, а вечір настав. Гайдамаки приїжджають додому, а отаман попереду, як побачив воли і вози з добиччю, то аж крикнув:
– Ей, брати, щось у нас хазяйнує! Глядіть, щоб у вас були готові ружжя й самопали, бо, може, тут і багато декого є!
Ото приїжджають до хатки – нема нікого, тільки воли та вози стоять наготовлені. Отаман скочив з коня – до дверей: двері були зачинені, він каже:
– Скоріш, хлопці, кругом хати ставайте! А деякі нумо у хату!
От і кажуть:
– Дверці, одчиніться!
Дверці одчинилися... А багатир прожогом хотів утекти поміж ними, так його й схопили на списи, не дали йому й пирхнуть. І закололи, тільки засміялись:
– Отака ловись! Один чоловік, а нас сорок, та й перелякались!.. Нумо шукати по кутках, щоб дехто не зостався іще... І як він сюди добився?
Ото шукали скрізь – ніде не знайшли нікого.
От поскидали все, як було, позносили з волів, а воли позагонили у далекі льохи. От отаман і каже:
– Отепер, брати, посідаймо, одпочинем і порадимося, що будемо робити з чоловіком оцим, бо він не один, а видно, що в його сім'я є; як би дізнатися?
Ото порадили: закопати на притині два стовпи і повісити його за руки й за ноги: хто буде йти повз нього як рідна, то заплаче, то тоді можна буде дізнатись. От так і зробили: закопали стовпи і повісили тіло, і два гайдамаки стерегли, поки хто йтиме.
А того багатиря жінка ждала, ждала – нема чоловіка, вона до брата побігла та й братові:
– Будь ласковий, Охріме, іди, шукай свого брата, бо уже, мабуть, нема його і на світі: з волами десь поїхав по ті гроші!
Брат з ляку аж за голову ухопився:
– Тепер же нема його живого! Я йому казав, щоб він сам не їхав!..
От запріг конячку й поїхав туди прямо; коли дивиться – біля притини стоїть два стовпи і висить його брат; він узяв і поїхав далі – кругом об'їхав і вернувся додому.
Ото й каже братовій:
– От я бачив брата, піди, коли хоч, і ти подивись: там на стовпах висить; тільки не плач, не журись. У мене жінка плоха, то ти будеш мені за жінку, та й будемо собі жити тихенько – однаково можна і по дві, і по три жінки брати.
Ото вона пішла, оддалік подивилась та й вернулась:
– Не витерплю,– каже,– щоб не плакати!
От він каже:
– Коли не витерпиш, то візьми уберися, як панська наймичка, і набери пляшок з вином, з медом і з горілкою повний кошик, та йди повз ті стовпи, де висить брат, та й спіткнися, та упади нарошне, і побий ті пляшки – і плач стільки тобі хочеться. А як хто спитає, чого ти плачеш, то ти скажеш, що йшла од панів, несла оцього добра до других панів, і це нещастя трапилось: упала й побила усе!
Ото вона так і зробила. І як упала недалеко біля свого чоловіка, як побила пляшки, як стала голосити, то розбійник вийшов і став її питати:
– Чого ти плачеш?
А вона й сказала:
– Як мені не плакати, коли оце усе панське, то що мені буде, що побила усе!
От, виплакавшись добре за своїм чоловіком, і пішла додому...