Колись у пралісі царював сірий Вовк. Все живе перед ним тремтіло. Десятою дорогою звірі обминали його палац. Вже поз’їдав він у своїх володіннях чи не всіх зайців, косуль, диких свиней, оленів. Тож часто сидів голодний, клацав зубами і по ночах завивав на місяць.
Та голод – не пан. Вирішив Вовк скликати на раду царів із сусідніх лісів.
Сів Вовк, худющий-прехудющий, на широкий пеньок, а навколо полягали руда, з довгенькою мордочкою, Лисиця, довга зелена Гадюка і старий смердючий Тхір.
– Що чувати у вас, мої друзі? – прохрипів Вовк.– Чи шанують вас всякі там зайці, косулі, олені?
– Хай би спробували не шанувати мене,– просичала Гадюка.– Я швиденько їх приструнчу!
– І в моєму царстві благополучно,– пробелькотіла Лисиця.– Хіба що кози хотіли втекти за лози, та мої стражники дали їм такі лози, що дві кози й один цап – тільки й залишилося від них. Зате смирні, хоч до рани прикладай.
– А в мене трохи мишва вовтузилась. Та я швидко з ними впорався,– похвалився Тхір.– Вони так знахабніли, що пробували навіть свої школи запровадити. Я спочатку дозволив. А тепер – школи є, а мишенят за партами нема. І маю спокій.
– .А. чого це їжак не прибув до мене? – спохмурнів Вовк.
Лисиця глянула на запалі боки Вовка і зразу відсунулася якнайдалі од нього. Вона добре знала звички голодних вовків. Щоб відвернути від себе увагу, вона помахала хвостом і солодко промовила:
– Чула я, наш всесильний володарю, що їжаки бунтують, нікому не хочуть коритися, під дубом своє царство заснували.
– Їжаки? – здивовано закричав на весь ліс Вовк.– їжаки бунтують? їм захотілося свого царства? Сюди їх, сюди, Лисице, приведи негайно! Я їм покажу і царство, і як бунтувати!
Лисиця швидко побігла у ліс, надибала великого дуба. їжаки всією громадою саме обідали.
– Добридень вам, любі їжаки! – привіталася Лисиця.
– Сідай, сусідко, гостею будеш,– промовив старий їжак.
– Дякую за хліб-сіль, дорогі сусідоньки,– улесливо проспівала Лисиця.– Великий цар Вовк запрошує вас до себе на раду.
– Чого йому треба від нас? – запитав Їжак.
– Не знаю,– збрехала Лисиця.
– Скажи Вовкові,– поважно промовив Їжак, – що ми не його піддані і на раду до нього не збираємось.
Лисиця навіть не попрощалася з їжаками, а чимдуж понесла новину Вовкові. Ще здалека побачила, як Гадюка і Вовк шматують старого Тхора. Злякано озирнулася, сховалася за кущем свирбигузу і прошепотіла: «Це ж вони і мене з’їдять. Що для них двох старий і сухий Тхір! Ні, я близько до них не підійду».
Як тільки були облизані тхорові кісточки, Лисиця вибігла з-за куща, низько вклонилася Вовкові і, тремтячи від страху, пробелькотіла:
– Була я, великий царю, у їжаків.
– Де ж вони? – гавкнув Вовк.
– Не хотять іти до тебе, великий володарю. Кажуть, що ти їм не… не цар…
– Що-о-о? – заревів Вовк.– Ти чула, Гадюко, що роблять під дубом їжаки?
– Чую, чую, мій володарю,– просичала Гадюка.– Треба знищити тих клятих вільнодумців. Вони і мені, і моїм родичам погрожують, а синові навіть хвоста відкусили, ледве живий утік.
– Збирайте свої війська,– закричав Вовк,– і я поведу армію на їжаків! Зітру їх з землі! І дуба їхнього знищу!
Надвечір Лисиця привела своє військо, а Гадюка – своє. Позбирав і Вовк зграйку голодних сухоребрих вовків. І посунуло те військо на країну їжаків. Наступного дня під вечір дісталися нарешті до дуба.
– Гей, їжаку! – зарепетував Вовк.– Вийди і поклонися мені!
– А хто ти такий? – спокійно запитав їжак.
– Я – цар Вовк!
– Не знаю такого.
– Що-о-о?! – заревів не своїм голосом Вовк, аж листя на дубі затремтіло.– Скручуйте непокірних їжаків – і живцем подавайте мені їх на вечерю!
Гадюки першими кинулися в бій. Нишком повзли вони у високій траві до дуба. Та їжаки не дрімали: зненацька напали на своїх ворогів і повідгризали їм голови. Як побачив те Вовк, то ще лютішим став.
– Веди, Лисице, своє військо! – загорлопанив Вовк, аж земля затряслася.
– Ой, царю великий,– простогнала хитра Лисиця.– Давай разом будемо наступати. Тоді й переможемо.
– Мудро порадила! – гаркнув Вовк і повів своє сухоребре військо на їжаків. Лисиця ж не поспішала.
Їжаки зразу згорнулися у клубочки. Голодні вовки накинулися на здобич – і від болю страшенно завили, їхні чорні пащі накололися на гострі-прегострі колючки. їжаки накочувалися на вовків своїми колючо-вогняними клубочками і відтісняли тих до болота. Вовки перелякано задкували. Багато їх і затонуло в тих болотах.
А з десяток закривавлених вовків разом зі своїм царем, шкутильгаючи, дременуло додому. Лисиця із військом ще раніше намилила ноги.
Так хоробрі і дружні їжаки перемогли своїх ворогів, а лютий цар Вовк ніколи вже не захоче вечеряти їжаками.