Хто це хлюпочеться у воді, аж весела луна ген за море котиться?
Звідки це чути:
– Фу-р-р! Ху! У-ф-ф!
То малі слоненята Біф і Діф купаються у найпрохолоднішому чистому озері. Бо в їхній країні – Африці – почалася найбільша африканська спека.
Плескалися Біф і Діф, обливали один одного водою зі своїх малих хоботів і не знали, що хтось за ними стежить.
А то був крокодил Алігатор, що їхній дзвінкий сміх почув і аж з-за моря-океану приплив.
Дивився він на веселих слоненят, потім до озера підповз і каже:
– Ой, яке озеро гарне. І воно все ваше! А в мене, найкращого заморського Алігатора, нема такого...
І з очей його на пісок покотилися сльози – великі, наче квасолини.
– Не плачте, дядьку Алігаторе! – сказали Біф і Діф.– Ідіть до озера, купайтесь собі на здоров’я! Місця всім вистачить.
А самі побігли наввипередки до лісочка зеленим листячком поласувати. Наїлися досхочу й знову до озера повернулися.
А звідти – ой лишенько! – страшна паща визирає.
Лютує зелений крокодил:
– Геть звідси! Тепер це не ваше, а моє озеро!
– Чи вам не сором, дядьку найкращий заморський Алігаторе? – аж плачуть Біф і Діф.
– От і не сором. Бо в мене найгостріші зуби!
Зазирнули слонята у пащу. Справді – отакенні злі зуби стирчать!..
Позадкували вони від заморського страховиська.
А крокодил плескався в озері, фуркав і реготав їм навздогін:
– Було озеро ваше, тепер моє!
І попленталися Біф і Діф у далекі лісові нетрі. Туди, де ліани міцно пообплітали дерева, куди навіть сонечко не зазирає крізь велике пальмове віття.
І залишилися там жити.
Та от знову почалася страшенна спека. Така, якої навіть у Африці ні люди, ані звірі ще не бачили.
Не витримали Біф і Діф. Покинули лісові нетрі і до свого найпрохолоднішого чистого озера подалися.
Алігатор їх ще здалеку побачив. Гострі зуби вишкірив, регоче, аж захлинається:
– Було озеро ваше,– га-га,– тепер моє!
І на самісіньке піщане найпрохолодніше дно пірнув. Лежить, ніжиться.
А коли випірнув, від здивування ледь водою не захлинувся.
Над озером не колишні слоненята стояли, а вже дорослі великі слони Біф і Діф.
То здалеку крокодилові вони здалися малими, як колись...
– Ану вилазьте з озера! – сказав Біф.
– І мерщій! – додав Діф.
– Ні, ні,– затявся Алігатор,– це моє озеро, не ваше.
– Що?! – скрикнув Біф.– Як-то «моє»? А наше – ні?
І прогнали слони того Алігатора в його далеку заморську країну.
Поповз він, плаче гірко.
Сльози великі,, мов картоплини, на жовтий пісок котяться.
Та ні Біф, ні Діф вже не йняли віри крокодилячим сльозам...
Зайшли вони в своє рідне найпрохолодніше і найчистіше озеро:
– Фу-р-р! Ху! У-ф-ф!
Біф набрав у хобот води, линув на Діфа. Діф почекав, доки відвернеться Біф.
А далі–ну поливати один одного! Тільки хлюпання над озером чути.
А руді мавпи закричали'
– І ми хочемо!
А смугасті зебри попрохали:
– І нам жарко!
Навіть сонечко й те зітхнуло:
– І мені самому вже спека дошкуляє!
Стали тут звірята всі разом у озері купатися, борюкатися, обливатися.
А тоді Біф і Діф набрали повні хоботи прозорої води та й почали сонечко поливати. Такі барвисті водограї над світом піднялися – уся Африка – і кучеряві негренята, і пташки, й звірята – разом під прохолодним дощиком пішли у веселий танок.