Жив-був Зайчик. А що він, ого-го як, полюбляв капусту, його називали Капустяним Зайчиком. А дехто, навіть, – капустянкою.
Та Вуханчик не ображався. Хай. Не до того йому. А ось, чи є де в світі капустяний ліс, було цікаво. Щоб замість шишок на ялинках капуста росла. І на дубах. Замість жолудів. І під кожним пеньочком, замість грибів. І вздовж лісового струмочка. Бо, з того яка користь? А з капусти – ще й яка!
А ще мріяв Зайчик, як побудує капустяну хатинку, змайструє капустяне ліжечко й вкриється запашним листком. І спатиме солодко. І насняться йому, малому, капустяні сни.
От, одного разу, швендяв він поміж хатами. Та й забіг на город до Бабусі. А там – капусти! Для бабці – грядочка, а для Зайчика – ціле поле!
Причаївся він в бур’янах. Облизується. А капуста – ось, поряд. Протягни лапку, зірви та й тікай до лісу. Але, ні, не можна чужого брати! Ніколи! Так Зайчика мама навчила. А капусти ж хочеться! Але, тримає мамина наука синочка міцно!
Посидів, та й подався до лісу. Кору гризти.
А наступного вечора – знову там. Капусточкою милується.
– А хто це там у траві ховається? – почувся голос Бабусі.
– З-зайчик...
– А ходи-но сюди!
Засоромлений він вийшов з бур’янів.
– Капусту любиш? – питає старенька.
– Угу!
– Ось, бери! – протягнула вона Зайчикові величезного капустяного листка.
– Дякую! – підстрибнув малий.
– Завтра ще приходь!
– Добре!
Пригорнув Зайчик до себе запашного листка та й помчав до лісу.
А наступного вечора – знов до Бабусі. Та не з пустими лапками, а з букетиком лісових квітів!