– То було щось каракате! У нього були замалі руки і дуже довгі ноги! А ще голова , – видовжена як біб! – все не міг утихомиритися Михайлик, розповідаючи дідусеві історію про те, як йому трапився на шляху інший дідусь, розміром з волейбольну ключку.
Все сталося тоді, коли хлопчик випадково зачинив себе із середини в кімнати в якій жила – «шахова бабуся». Дивиться Михасик, а не дверях вже не одна, а дванадцять ручок! Лампа світить білими світлом, на неї летять двадцять два комарі, які ховались так довго в коморі. Та ще на черевці у них пасок, а на ньому вузлики, а у тих вузликах горіхове насіння.
Шахова бабуся пересувається вперед, не сама, а сторонньою рукою, яка до цього тримала різнокольорову стелю. За нею кінь шаховий іде, і веде за собою того, хто сидить ціле життя в коморі..
– Тож, що там було далі?! – цікавиться дідусь.
– Він бреше! – сидить цибулина в зимовому горщику і дражнить Михасика.
І як згадає хлопчик, що ця квітка теж там була і вона полювала за сірниковим небезпечним чоловіком.
– Сама говориш не правду! – заперечував Михасик.
– Все почалося з того, що сірниковий чоловік тікав , бо хтось злий хотів його з’їсти.
– Знову брешеш! Знову не правда! – почервоніла квіткова цибулина. Її бракувало повітря. А насправді її було дуже незручно.
– А що ж, було далі?! – вдруге питався дідусь і з першого разу, він не міг повірити тому, що відбувалось.
– Шахова бабуся, була вся із шоколаду і тому розтанула. Залишивши за собою цілу гору фантиків.
– Справді?..- поцікався старенький.
– О, так! А ще сірниковий чоловік – не вмів розмовляти. Я його навчив ховатись від велетенських комарів у вдаваному королівстві.
– Це як?..
– Це коли тобі дуже страшно і ти закриваєш очі – мружишся – відкриваєш, і все зникає!..
– Цікаво, варто спробувати! – зауважив дідусь.
– У мене такого ніколи не було! – втрутилася в розмову знову цибулина.
– Ти краще розкажи, як на тебе дідусь Ох, випустив мохових онуків. Так,- так...розкажи! – кепкує Михайлик з тієї вибагливої квітки.
Стоїть цибулина в горщику і ніби не до неї. Запишалася сама зі свого виду і підняла очі в гору. А Михасик як побачив тих маленьких діток, розміром з комашку. Незліченна кількість їх і всі з палками. Бавляться – кривляться на цибулю дивляться!. Ох, регоче і муркоче! Цибулина на утік! А сірникова людина – пішла спати до коробки – загубила по дорозі свій довгий ніс. А у тій коробці всілякого добра. Штори сонячно-жовті, і диван, і стіна.
– Як ти навчив його говорити? – не міг зрозуміти все дідусь.
– Сірниковий чоловік мав незвичайний голос.. Він малював ним дива. З початку це було коло; потім чиясь нога і в кінці це була здається кома, після слова « зима». Я навчив його словам: дякую, люблю, чекаю, і пам’ятаю.
– Все правильно, це найважливіші слова! – погодився дідусь Михайлика і у його очах ясніли жаринки від настільної лампи.
– Сірниковий чоловік далі намалював мені своїм голос вихід з кімнати. І я був вдячним йому за це.
– Якою ця кімната була для тебе, любий? – поцікавився дідусь.
– Це була кімната в горіховій шкарлупці. У ній було усе. Я був ядром того горіха і цокотів коли ним хтось добряче трусив.
Дідусь Ох, мовчки погладив своїми холодними, шкарупкими, дерев’яними руками носика, сплячого Михайлика. Волосся дідуся на голові вкривав зелений мох, а на ньому росли сірі грибочки більші за хату, в якій жив він сам.
Горіхова кімната в горіховій шкарлупці, стала чарівною. Хоч і сплячою!..