З давніх-давен вважаються ворона і кішка заклятими ворогами. А сталося це ось чому.
Жила собі одна ворона. Була вона страшенною ласункою до блискучих речей – тільки й знала, що тягати всяке добро і ховати його в найнесподіваніших місцях. Але як заховає – то потім і сама знайти не може! І щоразу засмучується.
Не витримала якось і пішла по пораду до кішки:
– Допоможи мені, кішечко, – попросила. – Чому я ніколи не можу знайти, де заховала своє добро?
Кішка примружилася й спитала:
– А куди ж ти його діваєш?
– О! – вигукнула ворона. – Я ховаю все в найнадійніше місце! Бачу, гарна хмара пливе – я запам’ятовую її, і десь під нею, в кущах чи під деревцем, залишаю свою здобич!
Кішка аж розсміялася:
– Ну й дивна ж ти, вороно! Та ж хмари ніколи не стоять на місці – вони пливуть по небу! Твоя хмара зникла, і все – схованку потім не знайдеш. Якщо орієнтуєшся по хмарах, то даремно шукаєш своє добро!
Ворона насупилась:
– Не заплутуй мені голову! Куди це ще хмари пливуть? Це ти вигадала, щоб моє добро забрати собі!
І не повірила розумній кішці. Як ховала речі під хмарами – так і продовжила.
А звірі довідалися про це – й почали сміятись:
– Ой, вороно, та ти нас уморила! Знайшла ж місце – під пливучими хмарами!
Ворона ще дужче розсердилася. І на кого? Звісно, на кішку:
– Я ж думала, ти мені подруга, – бурчала вона. – А ти, виявляється, всім розповіла, де я ховаю свої скарби!
З того часу й посварилися. І літає тепер ворона по світу, кричить на всі боки:
– Кішко, віддай моє добро! Відда-а-ай!