– Клямка! – гукнула баба Ганна, вийшовши зранку на подвір’я.
Однак навкруги стояла тиша. Та й кому озиватись: на все село одна її хата животіє. Розлетілось село по світах.
Та, головне, не озивалась Клямка – невеличка руденька собачка.
Ще за часів, коли село жило-буяло, бабуся Ганна хату ніколи не замикала. Всі знали, що завжди Клямка на сторожі. Старенька кликала так всіх своїх собак ще з свого дитинства. Подейкували, що вона знала якісь собачі таємниці та мову. Бо чому тоді всі Ганнині собаки приносили назад дрібні речі, поцуплені колись невдахами-злодіями на обійсті бабці.
Давно-предавно, коли її батько йшов боронити Україну в лави УПА, то зняв з дверей клямку. Стару-престару, ще за часів цісаря зроблену. Зняв, як оберіг і знак, що обов’язково повернеться. Так він сказав на прощання малій Ганнусі.
Минали роки, десятиліття, а батько не вертався до рідної домівки. Все життя Ганні хотілось бодай припасти до того місця, в якому перестало битись серце неня. Бо й мамціної могилки Ганна не мала. Згинула, як дружина ворога народу, в далекому Сибіру…
– Клямка, де ти вієшся? – вже занепокоєно гукнула старенька.
Раптом, відкривши лобом хвіртку, до Ганни підбігла Клямка. Ухопила міцно бабусю за полу спідниці й почала тягти за собою.
– Чого ти? Невже щось поцупили злодіяки?.. Та до нашого села вже й злодюжок калачем не заманиш... – приказувала Ганна, ласкаво чухаючи за вухом собаку.
Бабуся вже вибралась за село, а Клямка тягнула її до лісу.
– На гриби дощ потрібен, а його другий місць катма... – бурчала старенька, проте човгала хворими ногами за Клямкою.
На невеличкій галявинці собака зупинилась біля струхлявілого пенька явору й почала рити під ним землю. Бабуся, присівши на пеньок, доторкнулась до якогось виступу на його корі. Трава неподалік здригнулась, хоч не було й малесенького вітерця. Ганна ледь не впала з подиву. Перед нею був отвір прямокутної форми, схожий на вхід в погріб. Клямка блискавкою метнулась вниз.
Собаки не було довгенько й старенька занепокоїлась. Коли раптом з отвору вискочила Клямка, щось тримаючи в зубах. Собачка підскочила до хазяйки й опустила щось в пелену бабці. Бабуся Ганна, хоч очі в неї вже давно присліпуваті, одразу пізнала клямку з дверей, котру забрав з собою нень…
Тепер бабуся Ганна ходить частенько до цього місця. Тут була колись криївка воїнів Української Повстанської Армії.
Покладе квіти, згадає батька, й легше на душі робиться.
І все завдяки Клямці – звичайній маленькій руденькій собачці.