Кажуть, це сталося дуже давно, тоді, коли звірі ще вміли говорити, а ліси були повні пісень і казок.
Одного дня хлопчик пішов разом із матір’ю до струмка. У руках він тримав свою улюблену дудочку – ту саму, на якій вечорами любив грати, щоб дівчатка танцювали біля вогнища. Вітер носив його мелодії далеко, аж у хащі, і навіть птахи завмирали, слухаючи.
Коли ж хлопчик повернувся додому, то раптом згадав: дудочка залишилася біля струмка! Він кинувся було назад, але мати зупинила його:
– Уже вечоріє, синку. У цей час звірі виходять із лісу. Не йди – небезпечно!
Та хлопчик не послухав. Його серце билося лише однією думкою – знайти улюблену дудочку. І він пішов.
У темряві за ним спостерігали звірі. Вони побачили, як він прямує до струмка, й домовилися сховатися в хащах, щоб, коли він повертатиметься, схопити його й з’їсти.
Хлопчик знайшов свою дудочку, підняв її й рушив додому. Але дорогою звірі оточили його.
– Хлопче, – сказав грізний ягуар, – що ти робиш у таку пізню годину?
– Я забув свою дудочку біля струмка, – відповів хлопчик. – Це моя улюблена дудочка, я граю на ній вечорами, і дівчата тоді танцюють.
– Якщо ти так гарно граєш, – мовили звірі, – то зіграй і для нас. Ми теж хочемо потанцювати!
Хлопчик узяв дудочку, підніс її до вуст і заграв. Ліс наповнився чарівними звуками:
Філеле, філеле,
Бабамін-оку, філеле!
Першим не витримав ягуар. Він ступив уперед і почав танцювати – то обертався, то вистрибував, то гнувся, аж лапи йому тремтіли. Танцював, танцював – і так утомився, що пішов до лісу перевести подих.
Потім у танець увірвався інший звір, потім ще один, і незабаром усі – ведмеді, мавпи, тапіри, навіть птахи – кружляли довкола хлопчика. Вони танцювали, поки не збилися з сил, і один за одним пішли в хащу.
Бідолашний хлопчик уже ледве тримав дудочку. Його пальці тремтіли, губи побіліли від утоми. І тоді до кола вийшла весела мавпа й заспівала:
Пограймо, пограймо,
Потанцюймо, потанцюймо,
Кітікау, кітікау...
Усі підхопили її пісню, поки нарешті останній звір не розчинився між деревами. Лише маленький баранчик залишився.
Він підійшов до хлопчика, лагідно взяв дудочку з його рук і сказав:
– Іди, хлопче, відпочинь. Тепер я гратиму.
Хлопчик, ледве тримаючись на ногах, попрощався й тихо рушив додому. А баранчик узяв дудочку та заграв. Мелодія текла над лісом, мов срібний струмок, і довго-довго не стихала.
Та в хащах звірі зголодніли й почали перемовлятися між собою:
– Наш брат баранчик щось надто довго танцює. Коли закінчить – ми й його з’їмо!
І тільки-но баранчик відчув, що сили покидають його, він кинув дудочку на землю й щодуху втік.
Коли звірі вийшли з лісу, навколо вже було тихо. Не було ні хлопчика, ні баранчика – тільки самотня дудочка лежала біля струмка й тихо блищала у місячному світлі.
І відтоді кажуть, що коли вночі у тропічному лісі вітер проходить між очеретом, можна почути ніжний звук дудочки – то вона досі грає, нагадуючи про хороброго хлопчика, який не побоявся ночі.