Була собі колись убога жінка й мала тринадцять синів. Найменшого звали Тредічіно — тринадцятий. Важко було вдові прожити з стількома дітьми. Отож як сини попідростали трохи, скликала їх мати й каже:
– Стара я вже стала і неспроможна вас прогодувати. Йдіть у люди і самі за себе дбайте.
І пішли всі тринадцять синів шукати щастя. Ідуть та йдуть, коли бачать: на узліссі стоїть гарний будинок. У тому будинку жив улітку, рятуючись від спеки, король.
Тредічіно постукав у двері і попросив у короля хліба собі й своїм дванадцятьом братам. А король надувся та й каже сердито:
– Не можу я задарма годувати стільки голодранців! От якби хто з вас був такий хоробрий та забрав у вовка мою ковдру, то я дав би йому хліба, а може, ще й грошей.
Старші брати всі стоять – не знають, що казати королеві. А Тредічіно не розгубився, підійшов до короля та й каже:
– Дайте мені велику голку, і я принесу вам вашу ковдру.
Дали Тредічіно голку, і пішов він простісінько до того будинку, де жив вовк.
Заховався хлопець за деревом і чекає. Аж виходить з хати вовк і почалапав до струмка по воду. Тредічіно мерщій видерся на дах, вліз димарем у хату й причаївся під вовковим ліжком.
Вовк прийшов утомлений, витяг із скрині ковдру, ліг на ліжко, вкрився і вмить захріп.
Вибрався тоді Тредічіно з-під ліжка й ну колоти вовка великою голкою то в бік, то в спину! Закрутився сонний вовк, а ковдра з нього й зсунулась додолу. Схопив її Тредічіно, виліз димарем надвір і подався до короля.
А вовк мав собі в будинку вченого папугу. Той завжди все знав, хоч що його питали, й навіть час умів відгадувати.
Ізмерз вовк без ковдри непомалу, прокинувся та й питає в папуги, котра година:
– Ще тільки п’ята година ранку,– відповів папуга,– а хитрюга Треді чіно вже забрав у тебе ковдру!
– Ну постривай, попадеться він до мене в лапи, той капосний Тредічіно! – гарикнув вовк так гучно, що всі в лісі полякалися.
А Тредічіно тим часом був у літньому будинку короля. Та король не квапився виконати свою обіцянку.
– Це зовсім не моя ковдра,– сказав він.– Забери у вовка мою ковдру – з дзвониками. Тоді й матимеш винагороду!
– Нехай і так,– погодився Тредічіно.– Дайте мені тільки вати й ниток, і я принесу вам ковдру з дзвониками.
Вночі заліз Тредічіно до вовка в будинок, пообкутував дзвіночки ватою і позав’язував нитками. Тоді гарненько склав ковдру, виніс через димар на дах, а звідти зіскочив на землю і щодуху побіг до короля.
Тим часом вовк прокинувся й спитав у папуги, котра година.
– Та ще тільки четверта ранку,– відповів,папуга,– а Тредічіно вже потяг у тебе ковдру з дзвіночками!
Вовк як почув таке, то аж зубами заскреготів з люті:
– Ну постривай, капосний Тредічіно! Як спіймаю – буде тобі лихо!
А Тредічіно на ту пору вже прибіг до королівського будинку, передав
служникам ковдру з дзвіночками й очікував короля з винагородою.
Проте король не квапився виконати обіцянку. Тепер йому заманулося, щоб Тредічіно приніс іще вовкового вченого папугу.
Зажурився хлопець, а все ж таки почав міркувати: «Як же мені того хитрого папугу так здобути, щоб він вовка не збудив?»
Та недарма ж Тредічіно був сміливий і найрозумніший з-поміж усіх своїх братів. До ранку він таки надумав, як перехитрити вченого папугу.
Попросив хлопчик королівських служників, щоб принесли йому найкращих, найсолодших ласощів, поклав їх у кошик і знову вирушив до вовка в гості.
Прийшов, заховався за деревом, дочекався, поки вовк піде по воду, а тоді хутенько шасть до нього в хату. Поставив на стіл кошик з ласощами, а сам причаївся під столом і жде.
Побачив папуга на дні кошика солодкі ласощі, які він любив понад усе на світі, поглянув довкола – ніде нікогісінько! Тоді він стриб у кошик і ну смакувати!
А Тредічіно виліз нищечком з-під столу та й захряснув мудрого папугу в кошику! Потім схопив кошик і чимдуж до короля.
Прибіг до будинку, віддихався трохи і став нетерпляче дожидати, коли з’явиться король.
Тредічіно подумки вже тішився великою винагородою: адже він приніс королеві папугу, що вмів розмовляти ще й безпомилково вгадувати час! Проте й цього разу сподіванки хлопцеві були даремні, бо король, прийшовши, забрав кошика з папугою та й каже:
– Слухай лишень, Тредічіно! Моє тобі королівське слово: здобудеш ту винагороду, що я обіцяв. Та виконай моє найостанніше бажання – злови й приведи сюди самого вовка. А не зловиш і не приведеш – то смерть тобі!
Бідолашний Тредічіно цілісіньку ніч очей не стулив – усе мізкував, як того капосного вовчиська зловити й приставити до короля. Аж над ранок, нарешті, придумав. Тільки-но розвиднилося, Тредічіно збив з дощок міцного ящика, висадив його на візок і потягнув до лісу.
От став він під дверима вовкової хати й закричав щодуху, щоб вовк почув:
– Король наказав спіймати шибеника Тредічіно! Хто допоможе мені спіймати Тредічіно?
Вовк, як зачув таке, так і майнув надвір.
Ти хочеш зловити Тредічіно? – каже.– Я тобі допоможу. Тепер він уже не втече від нас!
– Я ось і ящика на нього збив,– підхопив Тредічіно,– та не знаю, чи не буде замалий. Я чув, що Тредічіно такий завдовжки, як ти. А влізь, будь ласка, на хвилину в ящик та побачимо, чи добрий.
Дурний вовчисько мерщій стриб у ящик та й простягся в ньому. А Тредічіно за молоток і ну забивати ящик зверху.
– Що ти робиш, любий хлопче? – питає вовк.– Адже я тут і задихнутися можу.
– Та не бійся, куме вовче! До палацу не так і далеко, якось перетерпиш,– відказує хлопець.
Отак меткий на вигадки Тредічіно перехитрив і спіймав у пастку лютого вовчиська.
Тепер король не мав більше як викручуватись – довелося-таки віддати Тредічіно давно обіцяну винагороду.
Тоді всі тринадцять братів повернулися додому, до своєї матері, поставили собі новий гарний будинок і зажили гуртом любо та мило.
Давно це було, та й досі в тому селі, де колись жили брати, люди згадують:
– Лукавий був король, але наш Тредічіно виявився мудрішим за нього.