Подалося якось Життя у світ мандрувати. Йшло воно та й прийшло до хатини чоловіка з таким роздутим тілом, що сердешний уже насилу ворушиться.
– Хто ти? – питає чоловік.
Воно відповідає:
– Я – Життя.
– Як ти справді Життя, вилікуй мене...
– Добре,– каже Життя,– але знаю, що ти про мене геть забудеш, як і про свою хворобу, коли одужаєш.
– Як я можу забути? – обурився чоловік.
– Гаразд. Я повернуся сюди через сім років, от тоді й побачимо,– погодилося Життя.
Відтак посипало воно трохи пилом зі шляху на голову чоловіка, той і одужав.
Пішло Життя далі. Йшло, йшло та й надибало хатину, а в тій хатині – чоловік, на проказу хворий.
– Хто ти? – питає прокажений.
– Я – Життя.
– Життя? – здивувався чоловік.– То, може, ти мене вилікуєш?
– А чого б ні,– відказує Життя.– Тільки ж я знаю, що ти про мене геть забудеш, як я тебе вилікую.
– Ні, ні, я тебе ніколи не забуду! – пообіцяв прокажений.
– Я повернуся сюди через сім років, от тоді й побачимо,– відказало Життя. Тоді посипало голову чоловіка пилом зі шляху, і чоловік одужав.
Пішло Життя далі. Йшло, йшло та й надибало хатину, а в тій хатині – сліпий чоловік.
– Хто ти? – питає сліпий.
– Я – Життя.
– А, Життя! – зрадів чоловік.– Прошу тебе, поверни мені зір!
– Я тобі поверну зір, але знаю, що ти про мене геть забудеш, як одужаєш,– відказало Життя.
– Що ти! Я ніколи тебе не забуду і завжди буду тобі вдячний! – пообіцяв сліпий.
– Гаразд! Я повернуся сюди через сім літ, от тоді й побачимо,– каже Життя.
Відтак посипало пилом зі шляху голову чоловіка, і він прозрів.
Минуло сім років, і Життя рушило назад. Перекинулося воно сліпим та й прийшло до чоловіка, якому колись повернуло зір.
– Чи можна мені переночувати в тебе? – питається.
– Ні! – закричав чоловік.– Іди своєю дорогою. Нащо мені в хаті такий каліка, як ти!
– А що, моя правда! – каже Життя.– Сім років тому ти був сліпий, і я повернуло тобі зір. Тоді ти казав, що, ніколи цього не забудеш.
Відтак узяло воно пилу зі шляху, посипало ним сліди злого й невдячного чоловіка, і той знову осліп.
Відтак пішло далі і прийшло до хатини чоловіка, якого сім літ тому вилікувало від прокази. Перекинулося Життя прокаженим, зайшло до хати і проситься переночувати.
– Геть звідсіля! – закричав чоловік.– Заразити мене хочеш!
– А що, моя правда! – каже Життя.– Сім літ тому я тебе вилікувало, і ти обіцяв ніколи цього не забути.
Взяло воно пилу зі шляху і посипало ним сліди невдячного чоловіка: той знову став прокаженим, і тіло його вкрилося страшними виразками.
Пішло Життя далі. Перекинулося воно чоловіком з роздутим тілом та й завітало до останнього з тих трьох, яких вилікувало сім років тому.
– Чи не можна мені у вас переночувати? – проситься.
– А чого ж, звичайно! – відказав чоловік.– Заходь, заходь. Сідай ось тут, я тобі їсти принесу. Знаю, як тобі важко, сам колись отакий був. Та сім літ тому тут проходило Життя і мене вилікувало. Казало, що через сім років вертатиме. Може б, ти його почекав у мене? Воно б і тебе вилікувало!
– Я і є Життя,– каже тоді Життя чоловікові.– Ти єдиний з тих, кого я зцілило і хто не забув ні про мене, ні про свою хворобу. Тому ти й будеш здоровий до кінця своїх днів.
А тоді додало:
– Життя – вічноплинне. На зміну щастю приходить нещастя, на зміну злидням – добробут, на зміну коханню – зненависть. Горе тому, хто про це забуває і не чинить так, як того вимагають закони життя.