Піймав якось мисливець ведмедя в лісі, посадив його в клітку, а сам пішов додому по воза, щоб клітку з ведмедем з лісу забрати.
Ходить ведмідь по клітці, думає, як йому вибратися,– клітка залізна, міцна, зламати її ніяк не вдається. Коли бачить – іде собі чоловік. Почав ведмідь просити:
– Чоловіче добрий, дуже я тебе прошу, випусти мене на волю. Вийду – в боргу не залишусь, відплачу тобі добром!
– Яким же ти мені добром відплатиш? – спитав чоловік.
– Покажу тобі, де золото сховане.
– Не треба мені твого золота, ти краще скажи, коли тебе з клітки випущу, ти не з’їси мене?
– Що ти, чоловіче добрий, невже в мене совісті зовсім нема?!
Повірив чоловік, відкрив клітку, а ведмідь вийшов та до нього:
– Дурна твоя голова, повірив мені! Та я ж три дні нічого не їв, от зараз тебе і з’їм!
– А де ж твоя совість, ведмедю? Не їж мене поки що. Ходімо, може, зустрінемо кого-небудь, розповімо про все, нехай нас розсудять. Коли скажуть, що ти маєш рацію,– їж мене на здоров’я!
– Ну що ж,– погодився ведмідь,– ходімо.
Йшли вони, йшли, коли назустріч їм прямує лисиця. Гукнув чоловік:
– Гей, кумо лисонько, йди-но сюди!
– Що таке? – підійшла лисиця.– Чого вам?
– Та нічого особливого,– сказав чоловік,– послухай, що з нами трапилось, і розсуди нас. Якщо я винен, нехай мене ведмідь з’їсть, якщо ні, нехай мене відпустить. Діло було так. Ішов я лісом і бачу – ведмідь сидить у клітці, сам ніяк вибратись не може. Як помітив мене він, став благати, щоб я його з клітки випустив. Я випустив його, а він вийшов і одразу захотів мене з’їсти. Чи не так, братику ведмідь?
– Так, так,– погодився той.
– Що ж,– сказала лисиця,– суть справи я зрозуміла. Ведмідь може з’їсти і тебе, і мене. Та одного я не збагну. Що це таке «клітка»? Я маю побачити її, інакше не зможу розсудити вас. Ходімо подивимось на цю клітку.
– Ходімо,– зрадів ведмідь.
Коли прийшли до клітки, чоловік і каже лисиці:
– Оце, кумо, та клітка!
– Та невже?!–здивувалася лисиця.
Розсердився ведмідь, закричав:
– Хіба не бачиш, що це клітка?! Оце залізне пруття, оце дверцята, невже не зрозумієш!
– Не сердься на мене, братику ведмідь! Те, що бачиш уперше, завжди дивує.
– Так, це правда,– погодився ведмідь,– але вирішуй швидше, бо я з голоду помираю.
– Постривай, любий ведмедю,– каже лисиця,– скоро ти наїсися, як ніколи раніше. Тільки дай мені відповідь ще на одне запитання, останнє.
– Питай, подивимось,– погодився ведмідь.
– Це клітка чи ні?
– Клітка!
– Залізна?
– Авжеж!
– Це дверцята?
– Дверцята!
– Все ясно, одного не збагну, як ти, такий величезний ведмідь, зміг поміститися в ній? Щось я не дуже в це вірю!
Увірвався ведмедеві терпець, він як закричить:
– Ах ти, злодійко куряча! Ти ба, питає, як це я в клітці помістився! Дивися ж, хай твої нерозумні сліпі очі переконаються!
– Не сердься, братику ведмідь, на мене, може, я справді сліпа та нерозумна. Але така вже в мене вдача, що, доки своїми очима не побачу і своїми вухами не почую, не можу повірити. Якби я тебе в клітці побачила, тоді б і повірила.
Заревів ведмідь од злості і поліз у клітку. А лисичка замкнула за ним дверцята й сказала ведмедеві:
– О, тепер зрозуміла. Обідай тут на здоров’я. А ми, куме, ходімо собі, в нас іще багато справ.