Жили-були собі чоловік та жінка, та жили великою бідою. Не було ні хліба в хаті, ні теплого рядна – одна лиш нужда й сподівання.
Довго думали, як злидні обійти. Аж тут жінці сяйнула хитрість:
пішла вона на базар, купила попівську рясу, зібрала свій невеличкий скарб – і рушили вони з чоловіком шукати якусь добру місцину.
І недовго блукали – знайшлась така, де піп помер уже давно, а нового ще не було.
Жінка одразу домовилася з людьми, що її чоловік – мовляв, піп із далекого краю, готовий служити в їхній церкві. Люди були прості – погодились. Так чоловік став попом, хоч і букви не знав.
А з того часу їхнє життя змінилося: і хліб, і вино, і курка на обід – усе було в достатку. А що ж – ось чого вони й хотіли!
Минув якийсь час, аж ось одного дня приїздить у село сам єпископ – перевірити, як там живуть селяни без попа. Людей скликав, запитує:
– А як ви обходитеся без священика?
А люди відповідають:
– Та в нас, владико, піп є! Все як слід: і хрестить, і відспівує, і службу править.
Єпископ здивувався:
– Який ще піп? Звідки взявся?
Він звелів привести того попа. Прийшов чоловік, уклонився, до руки приклався.
– Хто тебе висвятив? – спитав єпископ.
– Село моє рідне, владико. А попом мене жінка поставила.
Єпископ аж скипів:
– Як це – жінка поставила?! Такого беззаконня ще не чув!
Звелів привести й жінку-попадю. Та прийшла – спокійна, мов вода в криниці.
– Це правда? – гримить єпископ. – Ти поставила чоловіка попом?!
– Та правда, – відповіла. – Він мій чоловік! Як захочу – зроблю його не лише попом, а й митрополитом!
Почув таке єпископ – і мовчки замовк. І тільки подумав про себе:
"Коли всі сліпі, то й одноокий – за поводиря згодиться..."