У хаті край села жили чоловік і жінка. Було в них двоє дітей – Мишко й Оля. Біля хати ріс високий гіллястий осокір.
– Зробимо на осокорі гойдалку, – сказав раз Мишко.
– Ой, добре буде гойдатися! – зраділа Оля.
Поліз Мишко на осокір, прив’язав до гілки мотузку. Стали на гойдалку Мишко й Оля, та й ну собі гойдатися.
Гойдаються діти, й осокір гойдається. Гойдаються діти, а навколо них синичка літає та й співає, співає.
Мишко й каже:
– І синичці весело, що ми гойдаємось. Як вона радісно співає.
Глянула Оля на стовбур осокора й побачила дупло, а в дуплі – гніздечко синиччине, а в гніздечку – пташенята маленькі.
– Синичка не радіє, а плаче, – сказала Оля.
– Чого ж їй плакати? – здивувався Мишко.
– Подумай, чого, – відповіла Оля.
Мишко зліз із гойдалки, став на землю, дивиться на синиччине гніздо й думає: «Чого синичка плаче?»