Жила собі жінка, що щодня терпіла гнів і лайку свого чоловіка. Був він запальний, грубий, не знав жалю. А вона – хоч і мала добре серце, але язик у неї не знав спочинку. Кожне слово чоловіка – і вже у відповідь десять від неї. Не стримувалась, не мовчала, за що й діставала.
Якось не витримала – пішла до знахарки, старої мудрої бабусі, і скаржиться:
– Бабусю, та що мені робити? Хіба це життя? Щодня б’є, щодня лається... А коли-небудь таки заб’є до смерті!
Бабуся глянула на неї пильно та й думає:
"Якщо щодня чоловік так злий, то, певно, жінка ця язиката – слів не підбирає, весь час сперечається..."
І сказала:
– Гаразд, доню. Зроблю тобі оберіг, від якого чоловік більше й пальцем тебе не зачепить. Іди-но на базар, купи глечик для води, налий туди чистої води і жменю солі всип. А тоді повертайся – я над ним шепочу чарівне слово.
Жінка хутко купила глечик, воду принесла, сіль додала – і знову до бабусі.
Бабуся пошепотіла над водою, повела руками і сказала:
– Ось що роби: постав цей глечик біля стіни, нехай стоїть три дні й три ночі, нічим не накривай. А потім, коли чоловік почне лаятися, нічого йому не відповідай, а бігом до глечика – візьми його обома руками і приклади до вуст, ніби воду п’єш.
І сиди так мовчки, поки не перестане.
Жінка повернулась додому, як веліла бабуся. Глечик поставила – і три дні не рушила. А на четвертий чоловік знову розсердився, заходився лаятись.
А вона – ні пари з вуст, а сама до глечика, ніби воду п’є.
Почекав чоловік – не відповідає. Поворчав – і втихомирився.
І так – знову й знову: тільки чоловік щось каже – вона до глечика.
А сама мовчить.
Минув час – і перестав чоловік кричати, і бити перестав. Бо як посваритись, коли ніхто не сперечається?
І відтоді жінка все дякує бабусі, всім розповідає:
– Ото справжня мудра жінка! І чарів не треба – достатньо трішки розуму і... води з сіллю!