Обридло Жабам, як на гріх,
В болоті жити самостайно;
Ніхто їх не чіпав, дурних,
Жили та гралися звичайно…
Так ні, ще треба би не так,
І стали радить: – Квак та квак!
Чом короля у нас немає?
Усякий дурень теє знає:
Орел – у птиць, Лев – у звірей,
Є королі і у людей,–
Хіба вже ми й не люде?
І докіль так ще буде? –
Розквакались, плигають, скрекотять,–
Приспіла ця робота,–
Рішили зараз же послать
Найбільших десять Жаб на другий бік болота
Просить у Долі короля.
Надвечір посланці вернулись відтіля
І землякам гукати стали:
– Гей, ставте могорич! Ми короля придбали!
І знов клопочуться: як короля стрічать,
Як підступить, як привітать…
Аж чують – щось шумить… всі разом закричали:
– Король! Король летить! – і повтікали.
Тут щось з розгону в воду бух,
А Жаби з переляку: – Ух!
Який же там король став Жабам у пригоді?
Такий король, що сміх, та й годі:
Здоровий-прездоровий пень.
Стоїть він ніч, стоїть він день,
Сплилось багато Жаб великих і маленьких,
Старих і молоденьких.
Повитріщались, мовчки ждуть,
От-от, мов, озоветься,
А пень стоїть, не ворухнеться.
– Ну, що якби йому гукнуть? –
Шепочуть Жаби, – починайте!
Ось цитьте, потривайте…
Чого се він такий чудний?
Неначе неживий?
І зараз плиг одна, плиг друга… він нічого.
І Жаби годі вже мовчать,
Плигають сміло і кричать.
А деякі повилазили на його
Та ще й сміються відтіля –
Не боїмось, мов, короля!
Додумались вони, що із такого дива
Не буде діла,
І почали вередувать:
– Не хочемо! Не треба нам такого!
Ходімте Доленьку благать,
Щоб короля дала живого,
Щоб він усюди походив,
Щоб жаб’ячий народ, болото звеселив! –
І Доля Жабам догодила –
Лелеку королем зробила.
– От, – кажуть Жаби, – сей не так!
Хоч любо глянуть: і крилатий,
І довгоногий, і носатий,
І ззаду й спереду козак! –
Недовго Жаби навтішались,
Бо виявилось те, чого не сподівались.
Лелека зразу холоду нагнав
І Жаб дурних клювати добре став, –
Найбільше молодих вподобав він ковтати:
Що день – десятків два і поминай як звати!
– От тобі, – кажуть, – дожились! –
І знов благати Долю поплелись:
– Ой Доле, змилуйся в пригоді!
Напало лишенько, та й годі:
Король просвітку не дає,
Клює нас та клює!
– А годі вам, не докучайте!
У вас усе недобрий час, –
Сказала Доля, – вибачайте!
Просили двічі – буде з вас. –
Прийшлося Жабам горювати.
– Немає правдоньки, і де її шукати?
Нум плакать, нум… –
І досі нумкають на глум.
Не гріх сказать, що й люди так, як Жаби,
Частенько дурощі снують,
А доснуються до нахаби, –
Тоді вже лихо тчуть.