Того дня містер Браун та місіс Браун приїхали на вокзал, щоб зустріти свою дочку Джуді. Вона саме ось-ось повинна була повернутися зі школи додому на канікули.
Та раптом... – містер Браун не повірив власним очам! – за купою мішків з поштою вовтузиться хтось. Маленький, волохатий...
– Подивись-но, – сказав він місіс Браун, – присягаюся, там ведмежа!
– Ведмежа? – здивувалася місіс Браун. – На вокзалі Паддінгтон? Ведмідь у Лондоні? Що за дурниці, Генрі, цього не може бути.
Але це насправді було так. Ведмедик на вокзалі Паддінгтон. Він тихесенько сидів на старезній валізі перед "Бюро знахідок". Сидів один-однісінький. А на голові в нього був насунутий прекумедний капелюх.
Коли подружжя Браунів підійшло ближче, ведмедик скочив, квапливо підняв капелюха й розкланявся.
– Добридень, – продзвенів його тоненький голос. – Чи можу вам чимось допомогти?
– Може це не ти, а ми повинні тобі допомогти чимось? – спитала місіс Браун. – Звідки ти?
Ведмежа боязко озирнулося й сповістило по секрету:
– Я приїхав сюди зайцем. З Південної Америки, з Перу. Мені було там дуже сумно. Я потай пробрався на пароплав та всю дорогу харчувався лише апельсиновим джемом.
На шиї у ведмедика висіла позначка. А на ній було щось написано. Місіс Браун нахилилася й прочитала:
"Будь ласка, догляньте цього ведмедика. Заздалегідь вдячна. Тітонька Люсі".
– Генрі! – вигукнула місіс Браун. – Давай візьмемо ведмедика до себе!
– Але ж ми навіть не знаємо, як його звати... – почав було містер Браун.
– Назвемо його Паддінгтон, – рішуче сказала місіс Браун. – Адже ми знайшли його на вокзалі Паддінгтон.
І місіс Браун поспіхом пішла на перон зустрічати Джуді, а містер Браун повів ведмедика до кав'ярні поїсти.
Він обрав для ведмедика столик у кутку, біля вікна, та пішов по їжу. Згодом він повернувся з двома чашками чаю. Поруч з чашками на лотку стояла велика таріль із солодкими булочками, такими свіжими й апетитними.
Після тривалої подорожі бідолашному Паддінгтону дуже хотілося і їсти, і пити. Тільки він не знав, чого більше.
– Отож, з чого почнемо? – спитав містер Браун.
– З усього! – вигукнув Паддінгтон. – Якщо ви не заперечуєте!
Та, не чекаючи відповіді, він виліз на стіл всіма чотирма лапами. Ой! Але містер Браун зберігав цілковитий спокій. Він байдуже дивився у вікно. Можна було подумати, він все життя тільки те й робив, що пив чай з ведмедем. Та не будь-де, а на Паддінгтонському вокзалі. З ведмедем, який всіма чотирма лапами всівся на стіл.
Але – оце, жах! – в кав'ярні з'явилися Джуді та місіс Браун.
– Що ти зробив з бідолашним ведмедиком, Генрі? – вигукнула місіс Браун і сплеснула руками. – Це ти обмазав його варенням з голови до ніг?
Від несподіванки Паддінгтон здригнувся, хотів скочити, але оступився, вступив лапами в полуничний джем, послизнувся та гепнувся прямо в чашку з чаєм.
– Гадаю, нам краще швидше звідси піти, – зауважив містер Браун і квапливо попрямував до виходу.
Джуді взяла Паддінгтона міцніше за лапу та потягла за собою.
Таксі мчало вулицями Лондона. Ух, як здорово! Паддінгтон вперше їхав на машині. Він стояв на відкидному сидінні позаду водія та махав перехожим обома лапами.
Таксі зупинилося біля зелених парадних дверей великого будинку.
– Приїхали! – Джуді повела Паддінгтона на другий поверх. – Я покажу тобі твою кімнату, і ти можеш розібрати речі.
– У мене їх не дуже багато, – зізнався Паддінгтон. – Трошки джему ось залишилося... А ще копієчка. Та альбом із фотокартками.
І ведмедик показав Джуді найдрібнішу південноамериканську монету, подібну до англійського пенні.
Потім дістав одну з фотокарток.
– Це моя тітонька Люсі. Її остання картка. Тепер вона живе у будинку для літніх ведмедів.
– Дуже симпатична в тебе тітонька, – зауважила Люсі.
– Так, я її люблю, – сумно сказав Паддінгтон.
Нарешті Джуді відвела Паддінгтона до ванної кімнати. Тільки-но ведмедик залишився сам, він одразу ж відкрив обидва крани – з холодною та гарячою водою, а сам видерся на шафку і почав дивитися у вікно.
Від пари вікно запотіло, і Паддінгтону захотілося написати своє ім'я. Але це було не дуже легко – ведмедю, а точніше зовсім маленькому ведмедикові, лапою вивести своє ім'я. Він старанно писав, та ж, нарешті, впорався! А коли озирнувся – ой, лишенько! – виявляється, ванна давно вже наповнилася, а вода ллється через край.
Ведмедик заплющив очі, затулив лапою ніс та... стрибнув у воду.
Вода була такою гарячою, такою мильною, а ванна – такою глибокою!
Паддінгтон ніяк не міг вилізти, навіть кранів не міг знайти. А вода все лилася й лилася...
Ведмедик погукав: "Допоможіть!" – спочатку тихо-тихо, адже він був збентежений. Але потім гучніше: "ДОПОМОЖІТЬ!" Та зовсім голосно: "ДОПОМОЖІТЬ!"
– Чому ж ніхто не йде?
Тоді йому спало на думку зняти з себе капелюх та вичерпувати ним воду з ванни.
А що ж відбувалося в той час на першому поверсі? Там Джуді розповідала своєму братові Джонатану, як вони знайшли Паддінгтона.
Раптом – кап-кап! – зі стелі впала крапля. Джуді подивилася вгору – по стелі розпливлася велика мокра пляма!
– Паддінгтон! – скрикнула Джуді. – Він потрапив у біду! Швидше!
І брат із сестрою мерщій кинулися на другий поверх.
Дуже вчасно. Вони перехилилися через край ванни і виловили звідти перелякане ведмежа. З нього рікою стікала вода.
– Ну й потоп! – вигукнув Джонатан. – Давай, Джуді, витремо швидше підлогу.
– Бідолашний Паддінгтон, – похитала головою Джуді. – Задали ми тобі роботу – купатися. Ти ж міг потонути!
Паддінгтон з гідністю сів.
– Так, я тут добряче попрацював своїм капелюхом, – гордо сказав він.
– Ти молодець! – погладила по мокрій голові ведмедика Джуді.
І ось вже чистий, вмитий Паддінгтон сидить на першому поверсі у м'якому кріслі біля каміну. Лапи він закинув за голову, ноги простягнув. Як же добре бути ведмедем! А особливо ведмедиком, якого звуть Паддінгтон. І якому, здається, дуже пощастило, що він потрапив до родини Браунів.