Як зайчик сон шукав (Ольга Зубер)

Настала ніч, а Зайчикові не спиться. Сидить собі під ялинкою, оченятами кліпає.

Зашелестів у листячку Їжачок.

− Чого не спиш, Зайчику? – питає.

− Та, не спиться! Десь сон мій подівся, – відповідає Зайчик.

− Де ж це ти бував, що сон загубив? – посміхнувся Їжачок та й подріботів собі далі.

− А й справді, – думає Зайчик, – Де ж це мій сон подівся? Треба його пошукати.

Позаглядав він під ялинкою, у кущиках, заглянув у мишачу нірку, а сну ніде немає.

− Піду, в Сови поспитаю. Вона мудра, може підкаже, де мені сон шукати.

Пішов Зайчик до старої сосни, на якій жила премудра Сова й питає:

− Добрий вечір, тітонько Сова! Підкажіть, будь ласка, де мені мій сон шукати. Вам з високої гори все видно. Чи не бачили його? Без нього заснути не можу! Дуже він мені потрібен! – просить Зайчик.

− Бачу, бачу! – відповіла, примружившись Сова. – Он де він, на тім краю лісу під ялинкою сидить, журиться. Тебе чекає. Біжи мерщій!

Зайчик кинувся на край лісу. А ліс великий. Довго доведеться йому серед сосен та ялинок стрибати. Біг, біг. Стомився, упав під сосною, лежить, відхекуючись.

− Ось, трішки відпочину, а потім далі побіжу! – каже Зайчик.

Та від бігу так стомився, що незчувся, як і заснув.

Так і ніч минула.

А вранці, як прокинувся, нічого не втямить, де він, що з ним.

Сів, почухав потилицю. Згадав, нарешті, як сон шукав.

− Ой! – каже, – Здається мені, що сон мене швидше знайшов, ніж я його! Добре, що він у мене прудкий та спритний, а то довелося б мені по нього аж на край лісу бігти!