Один бідний русин вдень і вночі робив, але ні до чого не міг доробитися. А біда йде – біду й веде: в чоловіка здохла конячина. Потім коло хати впав і пліт. А в сусідстві з русином жили крамар і корчмар. Ті гендлярі, як не стало плота, вже й сміття кидали на його город, до того занапастилися на бідного сусіда.
Але біда, як кажуть, навчить розуму. Думав русин, як йому залатати дірки в гараздах, та й собі придумав: почав збирати сміття в бочки. Наповнив дві бочки, написав на них «Королеве золото» і повіз до міста.
А назустріч вигулькнув регімент жовнірів. Генерал подивився здалеку в окіану і прочитав на бочках усе, що було написано. Прискакав до русина й кричить:
– Стій, драбе, як ти смієш везти в місто королеве золото без військової варти!
– А звідки я візьму жовнірів?
– Я тобі дам!
– Най буде... Король вам подякує.
Генерал дав розказ, аби сто жовнірів не відходили й на крок від русинових бочок. Їхали, скільки їхали, аж їх у дорозі захопила ніч. Русин сказав жовнірам:
– Аби добре пантрували королеве золото, бо я йду в корчі спати.
Заліз у корчики і скоро заснув. Жовніри пантрували, скільки пантрували, а над ранком, коли майже всі придушили зайця, один із них, що мав липкі руки, сказав іншому:
– Ану позичмо трохи золота від нашого короля – він від того не дуже збідніє.
Вилізли на фіру, сунули руки в бочки і повитріщалися.
– Тут сміття, а не золото!
– Бігме, сміття... Видко, що ті русини дарують нашому королеві!
Перевернули бочки догори дном і теж лягли спати.
А русин прокинувся, підійшов до фіри і раптом закричав:
– Мой, жовніри, най вас дупдер свисне! Я це так не лишу!..
Побіг до генерала і замельдував:
– Мой, пане генерале, ади, твої жовніри обікрали короля! Нас тепер чекає мотуз і гілляка.
– Як це обікрали? – не повірив генерал.
– Ади, забрали золото, а в бочки накидали всілякого сміття. Що, скажете, аби-м тепер віз нашому королеві повні бочки сміття?
Генерал геть чисто перепудився.
– Слухай, чоловіче, не кажи королеві про моїх жовнірів. Я тобі заплачу...– І витягнув великий пулярець, що був набитий грішми.– На, й скажи королеві, що на тебе напали злодії. Викрутися сам та й мене в біду не пхай.
– Не журися, пане генерале, русин – як має гроші, то має і розум!
Бідний сів на фіру і – гайда додому. Купив собі козу, кілька овець, пацятко і живе-поживає.
А крамар і корчмар, як уздріли його гаразди, дуже здивувалися. Прийшли і питають:
– Звідки маєш усе те добро?
– Наш світлий король дав.
– За що?
– Та за то сміття, що ви накидали мені у город. Зібрав його в бочки, написав на них слова «Королеве золото» і повіз до столиці. Король довідався про те, і вислав сперед мене регімент жовнірів під командою самого генерала, аби злодіїв відганяли. А генералові сказав дати мені цілий пулярець золотих бринькачів.
– За що такі гроші? – не розуміли гендлярі.
– Та за мою любов до короля. Просили, аби-м ще привіз королеві золото.
– Продай нам ті бочки,– почали казати гендлярі.
– Кладіть на долоню тисячу золотих!
Крамар і корчмар заплатили гроші і взяли собі по бочці. Щодня складали до них сміття, А коли наповнили, викотили на фіру і – вйо до короля. Виїхали за село, коли назустріч – королеве військо. Втішилися, що так борзо зроблять файний гешефт.
А генерал дістав окіану і ще здалеку читає: «Королеве золото».
– Ади, мой, знову везуть сміття світлому монархові! – крикнув і затрусився, ніби у пропасниці.– Тепер я їх навчу, як збиткуватися з престолу!
Дав команду, аби сто жовнірів скакали за ним. Стали коло фірн, і він сердито запитав:
– Ану, яке золото везете королеві?
– Та, знаєте яке, пане генерале,– відповіли гендлярі.– Ви вже мали діло з цими бочками.
– Переверніть бочки! – дав розказ генерал.
Жовніри перевернули – посипалося сміття.
Генерал поблід від злості:
– Всипте їм по двадцять п’ять, але гарячих!
А жовнірам не треба було два рази казати. Стягнули з фіри корчмаря і крамаря і так їх лупцювали, аж порохи летіли. Гешефтарі ледве вилізли на фіру. Всю дорогу йойкали.
Бідний русин не був такий заздрісний – знову кидав їм сміття, аби мали що везти світлому королеві.