– Скоро стемніє, – чмихнув Їжачок, виглядаючи у віконце.
Він докинув у піч кілька ялинових гілочок, одягнув кожушок і дістав зі скриньки свічечку. Ви гадаєте, для чого Їжачкові свічечка? То аякже?! Вони ж з Мишкою домовилися, що хай там що, а щовечора, як стемніє, давати про себе знати вогником свічечки. А все тому, що Їжачок жив у лісі, а Мишка – аж ген за полем, у нірці під грушою, що в старому садку. Поки було тепло щодня вони ходили один до одного в гості. Та прийшла зима, замела стежки снігом. Ніяк не дійти крихітним лапкам засніженим полем. Тож і згодилися: якщо світиться вогник на узліссі, то в Їжачка все добре, знатиме Мишка. А якщо, світиться за полем, то все добре і в Мишки, знатиме Їжачок.
Вийшов він на узлісся. Зібрався на брилу снігу. Аж дивиться – далеко-далеко крихітний вогник підстрибує.
– Отже, в Мишки все добре, – зрадів він і запалив свічечку. – Гей! Мишко-о-о-о!
– У Їжачка все добре! – й собі зраділа сіренька, завбачивши яскраву цяточку. – Го-го-го! Їжачку-у-у!
Потупцяли вони, помахали свічечками та й подалися кожен у свою хатинку.
– Мабуть, Мишка зараз чай питиме з бубликами, – думав дорогою Їжачок.
– Певно, Їжачок вже насмажив грибів. Вечерятиме... – думала, ковзаючись, Мишка.
Перший місяць зими добігав кінця. Наближався Новий рік. Мишка знайшла на полі соснову гілочку й прикрасила її зернятами й горішками.
А біля Їжачкової хатинки росла крихітна ялиночка. Трішки більша за нього самого. І він прикрасив її стрічечкою, яку подарувала йому Мишка.
– У-У-У ! – загудів у шибку вітер.
– Пора, – сказала Мишка й вискочила на вулицю.
Вона видерлася на пагорбок. Та вітер був дуже сильний і заважав Мишці запалити свічечку.
Як вона не старалась – нічого не виходило. Вітер вперто гасив мишачий вогник.
– От халепа! – бідкалась сіренька.
Та ось, вітер дмухнув сильніше. Мишка скотилась із пагорбка і забила лапку.
– Ой-ой-ой! – хотіла було заплакати вона. – Ні! Треба йти до Їжачка. Бо він хвилюватиметься!
А Їжачок й справді хвилювався!
З Мишкою, певно, щось сталося. Може вона згубила свічечку? Або в неї скінчилися сірнички? Чи ґудзик на шубці відірвався? – наче сніжинки мелькали думки в голові Їжачка.
Натягнув він комірець по вуха та й потупцяв полем до Мишачої хатинки.
Стало зовсім темно. Сніжинки заполонили все довкола. Важко йти Їжачкові. Та що вдієш. Притомився. Присів відпочити. Аж глядь – поряд грудочка снігу ворушиться. Придивився. А з тої грудочки знайомі вушка стирчать.
– Мишко! – почав обтрушувати її від снігу. – Ти що тут робиш серед ночі?
– До тебе йду!
– Чого свічечку не запалила?
– То все через вітер, – погрозилася Мишка в темряву кулачком. – Не давав запалити вогника! – пожалілася вона. – Ох, я така рада, що ми зустрілися!
– І я радий!
Вони обнялися.
– Ходімо до мене! Будемо разом жити!
– А як же... – озирнулася Мишка в бік своєї хатинки.
– Як прийде весна – підемо жити до тебе. А поки зима – нікуди тебе не відпущу!
Мишка подумала, що взимку в лісі таки краще, затишніше, ніж в полі. А навесні, коли зацвітуть польові квіти, вони з Їжачком будуть жити в її хатинці.
– Добре!
Притулилися вони одне до одного та й потупцяли до лісу.
Знайшов Їжачок кошика. Намостив у нього м’яку ковдрочку, дістав зі скриньки маленьку подушечку.
– Ой, гарно! – вмостилася Мишка в кошику. Ще й хустинкою вкрилася.
А Їжачок на печі вмостився.
– Сопе... Значить, у Мишки все добре, – подумав Їжачок й собі захропів.
– Хропе, – посміхнулася крізь сон Мишка. – Значить, у Їжачка все добре...
Заснув ліс. Заснуло поле. Лише Зимі не спалося: намітала кучугури, спускалася з гірки на невидимих санчатах. Притомилась. Прийшла до лісу. Заглянула у віконечко Їжачкової хатинки. Прислухалась. Тихо. Лише вогник у печі не спить.
– Значить, у Їжачка з Мишкою все добре. – подумала Зима.
Побачила вона крихітну ялинку зі стрічечкою, вмостилася під нею та й собі заснула.
Комментариев: 3 RSS
1Ліна22-01-2024 23:25
Чудова казочка!
2Ольга30-01-2024 23:45
Супер, малюкові подобається
3Олена10-02-2024 00:11
Чудова казочка для маленьких непосидюх !!!