Якщо світиться вогник (Ольга Зубер)

– Скоро стемніє, – чмихнув Їжачок, виглядаючи у віконце.

Він докинув у піч кілька ялинових гілочок, одягнув кожушок і дістав зі скриньки свічечку. Ви гадаєте, для чого Їжачкові свічечка? То аякже?! Вони ж з Мишкою домовилися, що хай там що, а щовечора, як стемніє, давати про себе знати вогником свічечки. А все тому, що Їжачок жив у лісі, а Мишка – аж ген за полем, у нірці під грушою, що в старому садку. Поки було тепло щодня вони ходили один до одного в гості. Та прийшла зима, замела стежки снігом. Ніяк не дійти крихітним лапкам засніженим полем. Тож і згодилися: якщо світиться вогник на узліссі, то в Їжачка все добре, знатиме Мишка. А якщо, світиться за полем, то все добре і в Мишки, знатиме Їжачок.

Вийшов він на узлісся. Зібрався на брилу снігу. Аж дивиться – далеко-далеко крихітний вогник підстрибує.

– Отже, в Мишки все добре, – зрадів він і запалив свічечку. – Гей! Мишко-о-о-о!

– У Їжачка все добре! – й собі зраділа сіренька, завбачивши яскраву цяточку. – Го-го-го! Їжачку-у-у!

Потупцяли вони, помахали свічечками та й подалися кожен у свою хатинку.

– Мабуть, Мишка зараз чай питиме з бубликами, – думав дорогою Їжачок.

– Певно, Їжачок вже насмажив грибів. Вечерятиме... – думала, ковзаючись, Мишка.

Перший місяць зими добігав кінця. Наближався Новий рік. Мишка знайшла на полі соснову гілочку й прикрасила її зернятами й горішками.

А біля Їжачкової хатинки росла крихітна ялиночка. Трішки більша за нього самого. І він прикрасив її стрічечкою, яку подарувала йому Мишка.

– У-У-У ! – загудів у шибку вітер.

– Пора, – сказала Мишка й вискочила на вулицю.

Вона видерлася на пагорбок. Та вітер був дуже сильний і заважав Мишці запалити свічечку.

Як вона не старалась – нічого не виходило. Вітер вперто гасив мишачий вогник.

– От халепа! – бідкалась сіренька.

Та ось, вітер дмухнув сильніше. Мишка скотилась із пагорбка і забила лапку.

– Ой-ой-ой! – хотіла було заплакати вона. – Ні! Треба йти до Їжачка. Бо він хвилюватиметься!

А Їжачок й справді хвилювався!

З Мишкою, певно, щось сталося. Може вона згубила свічечку? Або в неї скінчилися сірнички? Чи ґудзик на шубці відірвався? – наче сніжинки мелькали думки в голові Їжачка.

Натягнув він комірець по вуха та й потупцяв полем до Мишачої хатинки.

Стало зовсім темно. Сніжинки заполонили все довкола. Важко йти Їжачкові. Та що вдієш. Притомився. Присів відпочити. Аж глядь – поряд грудочка снігу ворушиться. Придивився. А з тої грудочки знайомі вушка стирчать.

– Мишко! – почав обтрушувати її від снігу. – Ти що тут робиш серед ночі?

– До тебе йду!

– Чого свічечку не запалила?

– То все через вітер, – погрозилася Мишка в темряву кулачком. – Не давав запалити вогника! – пожалілася вона. – Ох, я така рада, що ми зустрілися!

– І я радий!

Вони обнялися.

– Ходімо до мене! Будемо разом жити!

– А як же... – озирнулася Мишка в бік своєї хатинки.

– Як прийде весна – підемо жити до тебе. А поки зима – нікуди тебе не відпущу!

Мишка подумала, що взимку в лісі таки краще, затишніше, ніж в полі. А навесні, коли зацвітуть польові квіти, вони з Їжачком будуть жити в її хатинці.

– Добре!

Притулилися вони одне до одного та й потупцяли до лісу.

Знайшов Їжачок кошика. Намостив у нього м’яку ковдрочку, дістав зі скриньки маленьку подушечку.

– Ой, гарно! – вмостилася Мишка в кошику. Ще й хустинкою вкрилася.

А Їжачок на печі вмостився.

– Сопе... Значить, у Мишки все добре, – подумав Їжачок й собі захропів.

– Хропе, – посміхнулася крізь сон Мишка. – Значить, у Їжачка все добре...

Заснув ліс. Заснуло поле. Лише Зимі не спалося: намітала кучугури, спускалася з гірки на невидимих санчатах. Притомилась. Прийшла до лісу. Заглянула у віконечко Їжачкової хатинки. Прислухалась. Тихо. Лише вогник у печі не спить.

– Значить, у Їжачка з Мишкою все добре. – подумала Зима.

Побачила вона крихітну ялинку зі стрічечкою, вмостилася під нею та й собі заснула.