Хто на чуже зазіхає, той і своє втратить (індійська казка)

Був собі один хитрий лихвар. Прийшов він якось до селянине й каже:

– Колись твій батько позичив у мене сто рупій. Він помер, а боргу не віддав. Оддавай тепер гроші ти!

А селянин той жив бідно, від батька йому дістався у спадок тільки клапоть пісної землі, буйвіл та плуг.

– Нема в мене грошей,– відповідав селянин. – Почекай, поки я зберу рис, продам і поверну батьків борг.

Та лихвар не відступався:

– Не хочу я ждати! Як не мавпі грошей, то заберу в тебе буйвола й плуг!

– Як же я оратиму землю без худобини й плуга? – питає бідолашний. – Зглянься наді мною, пане!

– Ну гаразд,– каже лихвар,– знай мою добрість. Запишу я тобі на тиждень буйвола й плуг, ори. Але за це ти віддаси мені потім два майи рису.

Нічого робити селянинові – мусив згодитись.

Зорав він свій клапоть, посадив рис.

Настала пора збирати врожай. А в селянина і серпа немає. Пішов він до лихваря, просить серп позичити.

Лихвар і каже:

– Я добрий, для бідних людей мені не шкода нічого. Бери серп. Але за це даси мені ще один ман рису.

Мусив селянин і на це пристати.

Віддав він лихвареві з урожаю три мани рису, і лишилася и нього тільки невеличка мірка зерна.

От зібрався селянин зварити собі рису. Аж диви – знов лихвар на порозі.

– Мені здалося,– каже він,– що в тебе неправильні ваги. Мабуть, не все ти мені віддав.

– Ох, пане, пане, – відповідає селянин, зітхнувши. – Як не можна з каменю витиснути води, так і з мене вже немає чого взяти. Бачиш цю мірку? Це все, що в мене залишилося. Навчи мене, як тепер на білому світі прожити.

– Ох-ох-ох,– і собі зітхнув підступний лихвар. – Наше багатство – від бога Рами. Це він усе нам дарує. Знайди його – і він тобі допоможе.

Зібрав селянин у дорогу решту рису й вирушив шукати Раму. Ішов, ішов і зустрів брахмана.

«Цей, напевно, знає, де Рама! – подумав він, зрадівши. – Спитаю його!»

Спочатку селянин одсипав брахманові частину свого рису. А потім питає:

– Скажи мені, будь ласка, де знайти Раму?

Але брахман сховав подарований рис і мовчки пішов своєю дорогою.

Згодом зустрів бідняк ще одного брахмана.

«Може,– думає,– хоч цей щось скаже».

Віддав брахманові частину рису та й каже:

– Скажи мені, будь ласка, де набачити Раму?

Та й цей святий отець сховав дарований рис і, нічого не відповівши, подався далі.

Ішов селянин іще день. Надвечір побачив край дороги старця. Шкода йому стало голодного чоловіка, і він оддав старцеві решту рису.

– Доброта сторицею відплатиться,– мовив старець,– Куди лежить твій путь, чоловіче добрий?

Селянин похилив голову й каже:

– Я шукаю Раму, але ніхто не хоче показати мені до нього дорогу.

– Шукаєш Раму? А навіщо пін тобі, чоловіче добрий?

– Хочу спитати, що мені робити, аби не померти а голоду. Бо майже весь мій урожай забрав лихвар.

– У тебе добре серце,– каже старець,– Ти не пожалів для чужої людини останнього рису, і я тобі допоможу. Знай: я – чарівник. Ось тобі мушля. Дмухнеш у неї – і будь-яке твоє бажання збудеться. Але запам'ятай: перш ніж дмухнути, треба вклонитися на схід.

Сказав так старець і вник. А біля ніг селянина лишилася мушля.

Бідняк, хоч і не вірив у таке щастя, вклонився на схід, схопив мушлю, дмухнув у неї й вигукнув:

– Хай переді мною з'явиться тонга, запряжена буйволом!

Не встиг він вимовити ці слова, як перед ним стала новенька тонга, а в неї був запряжений міцний буйвіл.

Сів бідняк на тонгу та й поїхав у своє село. Коли він минав двір лихваря, той від подиву аж рота роззявив.

Де ти все це взяв? – гукнув він. – Мабуть, украв! Треба посадити тебе в холодну!

– Що ви, пане! – злякався селянин. – Мені поміг чарівник. Він дав мені ось цю мушлю і сказав: «Дмухнеш у неї – і матимеш усе, чого забажаєш». Ось звідки тонга й буйвіл.

Жадібного лихваря взяла заздрість. Ще б пак – у його руки саме пливло багатство!

Другого дня він простежив, коли селянин виїхав у поле, прокрався до нього в хатину и забрав мушлю.

Прибіг лихвар додому, дмухнув у мушлю та як крикне:

– Хай у мене буде сто буйволів і сто слонів!

Але перед ним не з'явився жодний буйвіл, жодний слон.

«Мабуть, я погано дмухнув»,– подумав лихвар.

Він щосили дмухнув у мушлю й закричав:

– Хочу мішок золота!

Але перед злодієм не з’явився мішок золота.

Дмухав лихвар у мушлю цілий день і кричав цілий день. То одне вимагав од мушлі, то друге, то п’яте, то десяте. Але жодне його бажання не збулося. Селянин забув сказати, що треба на схід уклонитися, перш ніж дмухати в мушлю...

Настав вечір, настала й ніч, а лихвар усе дмухав та дмухав.

Як зійшло сонце, лихвар знов прибіг до селянина та й каже:

– Ось твоя мушля! Однак вона не виконує моїх бажань. Я її віддам тобі за однієї умови: ти проситимеш у мушлі для мене вдвічі більше того, що братимеш собі.

І лихвар почав багатіти з дня па день. Попросить селянин у мушлі десять рупій – у лихваря з’являється двадцять. Забажає селянин два мани рису – н лихваря вже чотири.

І так у всьому. Та лихвареві цього було мало. Тепер він уже знав, що треба ще й на схід уклонитися, перш ніж просити щось у мушлі.

Не раз намагався він поцупити мушлю, не раз пробирався до селянина в хатину, коли той ішов з дому. Та селянин був уже навчений і завжди носив мушлю з собою.

Так минуло багато місяців. Настав час збирати повий урожай. Та налетів вітер суховій, і рис на полях поліг.

Прийшов селянин на своє поле, дивиться – жати буде нічого. Тоді вклонився він на схід, дмухнув у мушлю й попросив:

– Хай через усе поле потече глибокий і чистий струмок!

Як попросив – так і сталося.

А через поле лихваря потекли два такі самі струмки.

Селянин поклав біля струмка мушлю, а сам нахилився до води напитися. Аж тут краєм ока побачив: до мушлі поповзом підкрадається крізь високу траву лихвар.

Селянин уклонився на схід, дмухнув у мушлю й прошепотів:

– Нехай до вечора одне моє око перестане бачити!

І тої ж миті лихвар осліп не на одне – на обидва ока! Та все одно він повз до мушлі, простягав руки. Але він не бачив, куди повзе, і впав у струмок. Упав та й потонув.

Відтоді люди й кажуть:

– Хто на чуже зазіхає, той і своє втратить.

* Май – міра ваги; близько 40 кг.