Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Чарівне горня (індійська казка)

Казки про:
1814

Чарівне горня (індійська казка) Один бідний селянин – звали його Сомілака – працював на багатія день і ніч, а жив упроголодь, їв саме товчене листя та корінці. Від голоду він ледве ноги тяг, а жінка його й зовсім заслабла. Якось і каже вона чоловікові:

– Піди в ліс та принеси чогось попоїсти, бо я скоро сконаю з голоду.

Подався Сомілака до лісу. Коли бачить – висять па дереві двоє горнят, одне глиняне, друге дерев'яне. І па обох покришки.

«Візьму глиняне горня собі,– подумав Сомілака, – а то наше вдома вже геть нікудишнє.

Виліз він на дерево, взяв горня. І знов міркує: «А навіщо нам це горня? Адже воно порожнє! От якби я приніс у ньому хліба, жінка відразу б одужала.»

Ледве він це подумав, як покришка трохи піднялася, і Сомілака побачив... рисовий коржик!

– Оце так! – здивовано мовив він.– Треба швидше нагодувати жінку, нехай одужує. Шкода, що в горняті лише один коржик, а то б і я попоїв.

Не встиг Сомілака доказати, аж бачить – покришка знов трохи піднялася, а в горняті – ще один коржик.

«Еге! Видно, це горня не просте, а чарівне! Ану ж попрошу я в нього смажене курча!» – зметикував Сомілака.

Покришка анову піднялася, і він побачив у горняті смажене курча.

Попоїв селянин і, мугикаючи веселу пісеньку, подався додому.

А йти йому треба було повз будинок багатія. Той дуже здивувався, побачивши, що Сомілака йде радий та веселий, ще й пісню співав.

– Ану йди сюди! – покликав він.

Сомілака підійшов.

– Ти чого радісні? – грізно спитав поміщик.

– Та ось,– відповів Сомілака, – в лісі чарівне горня знайшов.

– Чарівне горня? – здивувався поміщик. – І що ж воно вміє?

Сомілака поставив чарівне горня й каже:

– Хочу смажену перепілку!

Покришка на горняті піднялася, і поміщик побачив смажену перепілку. Він аж затремтів од жадібності й заздрості.

«Як би його видурити горпя в селянина?» – промайнуло у нього в

голові.

Витяг поміщик перепілку із горняти й заходився їсти. А тоді й каже Сомілаці:

– А принеси-но мені, чоловіче, холодненької води.

Поки селянин ходив по воду, поміщик схопив чарівне горня й сховав його, а замість нього поставив таке саме просте.

Взяв Сомілака горня та й каже:

– Дозвольте, пане, піти додому. Бо мене жде голодна жінка.

– Йди собі, йди,– махнув рукою поміщик, радий, що обдурив селянина.

Прибіг Сомілака додому, а жінка вже ледве дихає.

Ну, тепер ми врятовані! – вигукнув Сомілака. – Зараз я почастую тебе всім, чого забажаєш.

Він розповів жінці про чарівне горня, потім поставив його серед хати й каже:

– Хочу смажену перепілку!

Покришка на горняті не ворухнулася.

Здивувався селянин та й каже знов:

– Хочу смажену перепілку!

І знов покришка не ворухнулася. Сомілака зазирнув у горня – по рожнє.

– Що таке? – почухав потилицю Сомілака. – Щойно ж у поміщика воно мене слухалось...

– У поміщика? – перепитала жінка. – То ти показував чарівне горня поміщикові?

Сомілака розповів усе, як було.

Жінка гірко заплакала й каже:

– Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне.

– Не плач, жінко! – мовив Сомілака. – На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге.

Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому.

І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться – в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев’яне.

Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає:

– Що це в тебе за горня? Продай мені!

– Та я б радий його продати, – відповідає Сомілака.– Але вдома мене жде голодна жінка.

А поміщик як гримне:

– Не хочеш продати? То я заберу силоміць!

І зірвав з горняти покришку.

А з горняти як вискочить десятків зо два дерев’яних кулаків – та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки – за ним. Лупцюють, молотять по спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається.

– Ой лишенько, рятуйте! – заволав поміщик,– Пожалій мене, чоловіче! – гукнув до Сомілаки,– Накажи кулакам не бити мене!

– Спершу віддай мені горня!

– Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки!

– Кулаки, в горня! – наказав Сомілака.

Кулаки слухняно вскочили в горня.

Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові.

Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі.

Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю – і всі їдять досхочу.

Так минуло літо.

А восени пішла по країні чутка, що падишах видає заміж дочку.

Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки.

– Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня,– закінчив він.

Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу.

Призначеного дня Сомілака з’явився в палац.

Показуй своє горня – звелів всесильний падишах. – Це правда, що воно чарівне?

– Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! – відповів селянин. – Це горня справді чарівне.

– Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.

Покришка враз підскочила, і падишах побачив – горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.

– Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! – вигукиув падишах. – Залиш мені горня па три дні. Через три дні гості роз’їдуться, і я віддам тобі горня назад.

В Сомілаки не було ради: воля падишаха – закон. Уклонився він володареві й подався додому.

Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:

– Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!

Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня.

– Чого тобі тут треба?! – закричав падишах, навіть не впізнавши селянина.

– Я прийшов по своє горни, о володарю,– відповів той.

– У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!

– О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня...

– Ти ще перечиш?! – гримнув падишах. – Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!

Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев’яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев’яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд – і падишаха, і його сторожу. Падишах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.

– Змилуйся наді мною! – заблагав він. – Угамуй кулаки, коли твоя ласка!

– Спершу віддай моє чарівне горня! – сказав Сомілака.

– Гей, слуги! – закричав падишах. – Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб’ють!

Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:

– Кулаки, в горня!

Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:

– Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня.

Падишах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.