Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Казка про бідного парубка (турецька казка)

Казки про:
1210

Казка про бідного парубка (турецька казка)Було таке чи й не було, а жила колись удова, та й мала вона сина. Були вони дуже бідні, аж це підріс хлопчик, та й став невдовзі з нього такий парубок, що й не сказати.

Ото якось заробив він кілька пара, купив на них сокиру та мотузок і прийшов до матері.

– Піду я, мамо, в ліс, нарубаю дров, продам – матиму гроші. А тоді візьму дочку падишаха,– говорить він.

– Атож!– одказує мати.– Що ти таке городиш? Ти на себе ще не заробив, а мрієш про падишахівну.

– То побачимо,– не вмовкає парубок, взяв сокиру, кинув через плече мотузок, вийняв із печі три палянички, поклав їх у торбу та й рушив на верховину.

А на верховині зробив собі курінь та й давай рубати дрова. Рубає та складає, рубає та складає.

Наскладав за три місяці аж три стоси.

Аж це прийшов до нього перекупник: хоче купити ті дрова. Парубок і каже:

– Давай мені три золоті.

Той і дав. Зрадів парубок, але не знає, що з тим золотом далі робити. А тоді й надумав: «Віддам матері, хай висватає мені дочку падишаха!»

Та й іде додому. Коли дивиться: старий дідуган хоче вбити пса. Жаль стало хлопцеві, от він і каже дідові:

– Не вбивайте собаку, я дам вам грошей, скільки попросите.

– Як даси золотого, то не вб’ю,– одказує дід.

Дав йому парубок золотого, а собаку взяв та й відпустив. Тільки ж пес не відстає та й годі.

Ідуть вони, йдуть, коли це бачать – стоїть ще один дід, кішку в руках тримає – убити хоче. Дає парубок золотого й за кішку та й відпускає її. Але й кішка не йде геть, а слідом чимчикує.

Ось ідуть вони, йдуть, коли це якийсь чоловік гадюку вбиває.

– Не вбивай її, чоловіче,– каже парубок.– Я тобі золотого дам.

Та й дав, а чоловік випустив гадюку.

Схаменувся хлопець – аж грошей катма. «Але нічого,– гадає собі,– зате ж я три душі від наглої смерті врятував».

Та й іде собі далі. Коли це зирк назад – гадюка повзе за ним слідом. Перелякався парубок та й ну втікати. А гадюка людським голосом і каже:

– Не бійся мене, людська дитино, я тобі зла не заподію, а в пригоді таки стану, адже й ти мене порятував.

А хлопець ще дужче налякався: «Оце тобі на! Гадюка людським голосом промовляє».

А гадюка веде далі:

– Я й не гадюка, я – син падишаха країни Чін. Аби не ти, дід убив би мене. Ходи зі мною до мого батька, він віддячить тобі.

Набрався хлопець духу і погодився.

– Як приведу тебе до батька,– навча його гадюка,– та розповім про те, що ти мене порятував, він і скаже: «Проси в мене, чого забажаєш». А ти й скажи: «Я хочу оту печатку, що в тебе під язиком. Даси – нащо іншого й бажати, не даси – лишайся здоровий!»– і виходь з хати.

– Гаразд,– каже хлопець, та й рушають.

– Наша земля далеко, пішки йти – снаги нам не стане,– каже гадюка і стає конем.– А сідай-бо на мене, та й летімо.

Не встиг хлопець і оком моргнути, а вже кінь стоїть на вершині гори. А перед ними – палаци, та такі, що кращих і немає.

– Оце ж земля мого батька,– каже кінь та й перекидається на юнака.

Бере він парубка за руку й веде в палац. Дивиться удовенко – на золотому

троні сидить старий чоловік. Побачив він їх та й говорить:

– Сину мій, дитино люба, де ти так довго був? Я так непокоївся. Але що шукає тут людський син?

– Гай-гай, батьку! Аби не він, ти більш не побачив би мене на цьому світі: він порятував мене від смерті,– одказує син і розповів батькові свою пригоду.

– Коли так,– мовить падишах,– то проси, людський сину, все, чого тобі заманеться.

– Чого мені бажати, як не тої печатки, що в тебе під язиком. Даси – що може бути краще, не даси – лишайся здоровий!

Падишах почав умовляти його:

– Нащо тобі печатка? Дам тобі золота, перлів, коштовного каміння...

Але хлопець затявся:

– Ні, мені не треба нічого іншого...– та й іде до порога.

«Відпустити його так, упорожні – не можна, негаразд,– думає падишах.– Доведеться віддати йому те, що він просить».– Дістав золоту печатку з-під язика та й віддав парубкові.

– Бери, сину мій! З нею ти матимеш все. Тільки гляди не загуби її.

Взяв хлопець печатку, подякував падишахові та й пішов додому.

Ось іде він, іде, вже й ноги спухли, а дорозі немає кінця й краю. Аж це бачить – джерельце. Лягає удовин син біля нього та й засинає, і сниться йому, наче падишах країни Чін промовляє до нього:

– Нащо ти так мучишся, так страдаєш? Адже в тебе є печатка.

– А що ж мені з нею робити?

– Полижи її...

Хлопець враз прокинувся, дістав печатку й давай лизати її. Перед ним одразу ж постав потворний велет-арап.

– Наказуй,– мовить він.

Злякався хлопець потворного велета, але йому так захотілося їсти, що він все-таки звелів:

– Принеси мені обід!

Схилився арап у поштивому вітанні, прослав скатертину і подав обід.

Пообідав удовенко та й лиже печатку знову. Одразу ж з’явився арап.

– А тепер допровадь мене додому.

Хапає його арап і провалюється під землю, а невдовзі удовин син опинився перед дверима своєї хати. Переступає він поріг, цілує руку матері, а та заплакала й почала докоряти:

– Де ж це ти, сину, так забарився? Вже котрий день сиджу я без їжі.

Полизав син печатку, і арап, як йому було звелено, приніс печеного й вареного, солодкого й солоного. Вдова ніколи в житті не їла так смачно.

Тоді син і каже матері:

– А тепер іди до падишаха та й висватай мені його дочку.

– Чи ти, парубче, з глузду з’їхав?– розгнівалася мати.– Чи ж падишахівна тобі до пари? Та в нас і хата що курник, як ти приведеш сюди дочку падишаха? Коли маєш копійчину яку, то я висватаю тобі котрусь біднішу дівку, а не маєш – то нічого й гоноритися!

Та тільки не слухає син матері.

– Як я тобі загадаю, то йди та сватай!– одказує він і посилає вдову до палацу.

Що має робити бідна мати? Закуталася в дране фередже та й почалапала. Підійшла до палацу, а сторожа гадає, що то жебрачка. Тицьнули їй якусь копійчину – стара й рада. Прийшла додому, а син і питає:

– А що, мамо, висватали мені падишахівну?

– Ба ні!– відповідає вдова.– Прийшла я туди, а вони дали мені ось грошей, то я й рада.

Розгнівався син, вихопив із материних рук копійки та й пожбурив геть.

– Я тебе послав, аби ти дівчину мені висватала, а ти жебрати почала. Іди ж назад та більше й шага не бери!

Що робити вдові – подалася. Тільки ж челядь подає їй милостиню – не бере мати.

– Я хочу побачити самого падишаха, бо маю щось сказати,– відповідає вона слугам.

Доповідають про неї падишахові, той дозволяє їй зайти.

– Що тобі треба, жінко, чого прийшла до мене?

– Ой, володарю, маю я сина-одинака, то прийшла висватати за нього твою дочку. Чи не віддаси?

Сердиться падишах, але тамує гнів.

– Гаразд, паніматко, але скажи своєму синові, хай поставить собі палац якраз перед моїм, тоді й видам за нього дочку. Оце йому сорок днів. А не впорається – голову відрубаю тобі й твоєму синові.

Заплакала вдова та й іде додому.

Прийшла й докоряє синові:

– Чи ж я тобі не казала, що не нам ходити по палацах!Казка про бідного парубка (турецька казка)

А син вислухав падишахову забаганку й посміхається:

– Та це пусте!

Але минає день, другий, п’ятий – парубок нічогісінько не робить. Минає й сороковий. Вдова плаче та й думає: «Вранці нам повідрубують голови. Що його робити?»

А парубок опівночі дістає печатку. Полизав її – з’являється арап.

– Щоб удосвіта перед падишаховим палацом стояв мій, та такий, аби супроти нього падишахів був курник.

Ще й сонце не сходило, як з’явився арап.

– Палац стоїть, повелителю! Що ще накажете зробити?

– Тепер маєш оздобити весь палац золотом та сріблом.

Арап виконує й це побажання, тоді удовенко відпускає його.

А вранці падишах прокидається, зирк!– перед його палацом стоїть такий, що хтозна-як його й зводили.

– Ото диво!– вигукує падишах.– Увечері тут не було нічогісінько! Стільки зробити за одну ніч!

А удовенко знову кличе арапа та й загадує, аби той приніс шати з парчі та привів коня.

Той виконує, й хлопець вбирається в золотаву одіж, сідає на коня і їде до падишаха.

А там, у палаці, постає перед ним і каже:

– О падишах! Ось палац – такий, як ти замовив. Тепер я хочу заручитись із твоєю донькою.

Дивиться падишах: такий гарний парубок, що й не сказати. Ото й говорить:

– Та я й не перечу, але спершу принеси моїй дочці весільну сукню, оздоблену діамантами,– тоді й справимо заручини.

– Добре,– погоджується удовин син, іде додому, знову лиже печатку – з’являється арап.

– Принеси сукню для падишахівни. Та щоб оздоблена була діамантами й іншим коштовним камінням.

Сказано – ось і сукня. Та така, що краща, ніж удовенко уявляв собі. Бере парубок подарунок та й несе в палац.

Падишах як побачив сукню, одразу ж поскликав людей на заручини. А як заручили молодят, стали пити шербет – сорок днів та ночей пили й гуляли.

А після весілля падишах посилає удовенкові такий наказ: хай між палацами зведуть міст, та щоб вислали його оксамитами, бо падишахівна має перейти з батькового палацу тільки так.

Кличе удовенко арапа, а на ранок дивиться падишах – стоїть міст небаченої краси. Тоді падишах велить одягати дочку в сукню, подаровану молодим, та й посилає її через міст до зятя. Зустрічає наречену син вдови й веде у свій палац.

А в падишаховім дворі жив один арап. Якось побачив він падишахівну та й закохався. А відтак почав стежити за молодим подружжям.

Якось дочка падишаха й каже чоловікові:

– Любий мій, ти стільки зробив, і все якось дивно. Либонь, знаєш якусь таємницю – відкрий мені її.

А той не хоче образити дружину, ото й показує їй печатку.

А в цей час закоханий арап підслуховував їх. Хутко вбігає в кімнату, вихоплює з рук вдовиного сина печатку та тільки лизь!– одразу ж постав перед ним потворний велет-арап.

– Візьми цього хлопа,– наказує закоханий арап,– та й викинь його геть. А палац перенеси на той бік моря.

Велет-арап так і зробив.

А що має робити удовин син? Іде до падишаха та й розповідає усю пригоду.

Розгнівався падишах.

– Так то були чари, а сам ти нічого не вмієш робити!

Казка про бідного парубка (турецька казка)Та й звелів надягти хлопцеві на шию залізне кільце, а на ноги – диби й кинути у в’язницю.

Отож сидить там удовенко, а що роблять кішка з собакою, яких він колись порятував? Вони вже знають, що їхньому визволителю непереливки, от кішка й мовить:

– Тепер наша черга настала, друже собако. Він нас од смерті порятував, тож мусимо звільнити його з тюрми. Та й з арапом поквитатися не завадить.

От приходять вони на берег моря, сідає кішка собаці на спину й пливуть. Пливуть, пливуть, аж ось суша. Знаходять вони в’язницю та й виводять з неї вдовиного сина. А потім утрьох дістаються до палацу. Удовенко ховається, а кішка пролізла в покої до закоханого арапа і, коли той спав, почала лоскотати в нього під носом. Арап як чхне – а печатка й покотилася додолу. Тоді вдовин син хапає її, лиже, й перед ним постає потворний велет-арап. Вдовин син велить йому:

– Візьми цього поганця та й кинь його за гору Каф, а палац перенеси на те місце, де він стояв раніше.

Вхопив велет закоханого арапа та й пожбурив його на край світу, а палац поставив навпроти падишахового.

Падишах як побачив, що дочка його жива й здорова, зрадів невимовно та й посадив на свій трон удовиного сина. І стали вони жити в тому палаці дуже щасливі.

З неба впало троє яблук. Одне мені, друге – Гюсні, а третє – тому, хто казку розповів. Так котре ж мені? А одне з трьох – тобі!

* Фередже – покривальце, яким мусульманки покривають свою голову так, щоб не було видно обличчя. За давньою мусульманською традицією жінки не повинні показувати обличчя перед чужими людьми.