У селі, що потопало у вишневому цвіті, жив багатій на ім’я Свирид. Мав він комори повні, скрині ковані, а худоби стільки, що й оком не осягнеш. Та була в нього одна біда, страшніша за пошесть – жадібність. Вона сиділа в ньому, наче чорна жаба, і давила груди так, що він навіть повітря шкодував на повні груди вдихнути.
Одного разу, повертаючись з ярмарку та перераховуючи в думках прибутки, Свирид не помітив, як із дірявої кишені випав важкий шкіряний гаман, набитий золотими червінцями.
Виявивши пропажу вдома, пан зблід, позеленів і, схопившись за серце, впав на пухові перини.
– Ой, помираю! – заголосив він так, що шибки задрижали. – Душа з тілом розлучається! Немає мого золота, немає мого життя!
Зліг Свирид. Лежить день, лежить другий. Не їсть, не п’є, тільки стогне, втупившись у стелю скляними очима. Зібралися лікарі з усього повіту, мацали пульс, прикладали п’явки, шепотіли латиною, але нічого не допомагало. Пан танув на очах, бо життєва сила витікала з нього разом із тугою за втраченим скарбом.
Коли рідні вже почали готувати похоронні свічки, у двері постукав старий знахар дід Панас. Був він чоловіком мудрим, знав мову трав і таємниці людських душ.
– Я вилікую його, – сказав Панас, спираючись на сукувату палицю. – Але ліки мої гіркі, не кожен їх проковтне.
Зайшов він до світлиці, сів біля хворого і пильно подивився йому в очі.
– Чую, пане, біда в тебе велика, – промовив знахар тихо. – Серце твоє зупиняється, бо втратило те, що любило найбільше.
Свирид лише слабко кивнув, пустивши скупу сльозу.
– Але я знаю, де твій гаманець, – раптом сказав Панас.
Свирид миттю розплющив очі. Дихання його, до того хрипке й переривчасте, завмерло.
– Де? – прошепотів він пересохлими губами. – У кого він? Поверни, діду, я тобі... я тобі мідяка дам!
Знахар усміхнувся хитро, погладжуючи сиву бороду, і мовив, карбуючи кожне слово:
– Знайшов твій гаман сусід твій, бідняк Петро. Той самий, у якого донька мала помирала від лихоманки, а грошей на лікаря не було. Йшов він дорогою, плакав, аж бачить – лежить твоє золото.
Свирид почав підводитися на ліктях, обличчя його наливалося кров’ю.
– І що? – прохрипів він. – Він повернув його?
– Ні, – спокійно відповів Панас. – Він подумав, що це сам Бог послав йому порятунок. Поїхав він у місто, купив найдорожчих заморських ліків, накупив їжі, теплого одягу... Врятував він дитину, пане. Бігає тепер дівчинка, сміється, здорова й рум’яна. А все завдяки твоєму золоту. Немає більше твоїх грошей – вони стали чиїмось життям.
Почувши це, Свирид затремтів. Але не від слабкості, а від люті, що гарячою хвилею вдарила в голову. Жадібність, яка душила його, раптом перетворилася на скажену енергію.
– Як?! – заревів він, зіскакуючи з ліжка, наче й не лежав при смерті три дні.
– Мої червінці! На якихось голодранців?! На ліки?! Та я його!.. Та я їх!..
Забувши про хворобу, про серце і про смерть, Свирид схопив кочергу і, тупотячи босими ногами, вибіг на подвір’я, щоб бігти до сусіда сваритися. Він кричав, погрожував судом і пеклом, а щоки його палали здоров’ям.
Дід Панас вийшов на ґанок, дивлячись услід "помираючому", і сміявся у вуса.
– Оце і є диво, – сказав він родичам, що стояли з роззявленими ротами. – Злість – погана річ, але іноді тільки вона може витягнути скнару з того світу. Бо для таких, як він, втрата золота страшніша за смерть, а надія повернути хоч копійку – сильніша за будь-які ліки.
Свирид, звісно, грошей назад не стягнув, бо Петро вже все витратив на добре діло. Але пан одужав. Щоправда, відтоді він став ще пильніше кишені зашивати, але люди в селі казали: "Немає лиха без добра. Хоч і мимоволі, а зробив Свирид добру справу, і саме вона його на цьому світі й залишила".