Колись давно край дороги, що біжить угори й вузенькою стрічкою губиться між похмурих круч, стояла вбога хатинка. Господарювали тут сива бабуся й чорноока внучка, на ім’я Жоана. Дівчинка росла сором’язливою, слухняною та доброю. Та одного дня крихітка захворіла: в неї був сильний жар, а ліки не допомагали.
– Ой лишенько, – плакала старенька, – й гадки не маю, як зарадити біді.
Бабуся не знаходила собі місця від хвилювання, розуміючи, що навряд чи вдасться врятувати маленьку.
Аж раптом господиня стрімголов кинулася надвір. Біля оселі росло гігантське й розлоге дерево умбу. Старенька підбігла до здорованя, обійняла міцний стовбур і, не стримуючи сліз, попросила:
– Гіллясте, твоє коріння глибоко в землі, а довгі віти зникають між хмар і торкаються самого сонця. Будь ласка, поділися силою й теплом з онучкою.
Дерево не вимовило ні звука, але вже наступного дня Жоані стало краще, а за кілька діб вона зовсім одужала та безтурботно бавилася на подвір’ї…
Маленька виросла й перетворилася на вродливу чорнокосу дівчину. Багато хлопців задивлялися на красуню, та вона жодному не відповіла взаємністю.
Якось Жоана відмовила зухвалому розбійнику, й негідник вирішив силоміць забрати кохану. Бандит скликав товаришів і темної ночі завітав до хатини.
– Негайно відчиніть! – волав злочинець, виламуючи двері. – Помешкання оточене, й вас ніхто не врятує.
Бабуся й онучка тремтіли від страху, кликали на допомогу та благали нападників залишити їх у спокої. Здавалося, що хиткі двері от-от упадуть від ударів кремезних парубків, а будинок розсиплеться на дрібні уламки.
Цієї миті від пориву вітру розчинилося вікно, старенька жінка з дівчиною вискочили надвір і сховалися під деревом, яке опустило віти низько до землі, захищаючи бідолашних.
Розбійники помітили втікачок, але наблизитися до них не могли. Негідники намагалися поламати гілля, яке дряпало шкіру та хапало за одяг, але марно.
Тим часом зійшло сонце. На допомогу прибігли солдати й ув’язнили злочинців. А схвильований натовп іще довго обговорював новину: гіллясте двічі врятувало сусідок від біди.
Відтоді кожен перехожий, крокуючи повз дерево умбу, вдячно схиляє голову.