Якось приїхали на ярмарок двоє господарів – один конем, а другий волом.
Поставили вони худобу голова до голови, а самі пішли собі ярмаркувати.
Перший чоловік був хазяйського роду, завдав коневі сіна.
А в другого нічого не було. Лишив він вола голодним.
От волик раз у раз і сягав язиком по сіно.
Коневі те допекло, махнув він на вола головою та й кусонув за язик.
Отака біда!
Віл заревів, господарі прибігли і почали сваритись.
– Це ти винен! – кричав перший. – Треба було дати волові паші, тоді нічого б і не сталося!
Та другий селянин не хотів нічого й чути і потягнув хазяїна коня до суду.
Суддя вислухав обох і запитав першого чоловіка:
– Скільки років твоєму коневі?
– Дванадцять, ваша милость,– відповів той.
– А твоєму воликові скільки? – запитав суддя у другого.
– Чотири роки, ваша милость!
Суддя замислився.
А далі й виніс рішенець:
– Понеже кінь старший, то він не винен: нема чого молодшому на старшого язика висолоплювати. А як віл таке вчинив, то нехай не жаліється!
Ото й був суду кінець.