Може б, хто послухав казки?
Ось послухайте, панове!
Тiльки вибачте ласкаво,
Що не все в нiй буде нове.
Та чого там, люди добрi,
За новинками впадати?
Може, часом не завадить
I давнiше пригадати.
Хто нам може розповiсти
Щось таке цiлком новеє,
Щоб нiхто з нас не вiдмовив:
"Ет, вже ми чували сеє!"
Тож, коли хто з вас цiкавий,
Сядь i слухай давню казку,
А менi коли не лаврiв,
То хоч бубликiв дай в'язку.
Десь, колись, в якiйсь країнi,
Де захочете, там буде,
Бо у казцi, та ще в вiршах,
Все можливо, добрi люде.
I
Десь, колись, в якiйсь країнi
Проживав поет нещасний,
Тiльки мав талан до вiршiв,
Не позичений, а власний.
На обличчi у поета
Не цвiла урода гожа,
Хоч не був вiн теж поганий, –
От собi – людина божа!
Той спiвець – та що робити!
Видно, правди не сховати,
Що не був спiвцем поет наш,
Бо зовсiм не вмiв спiвати.
Та була у нього пiсня
I дзвiнкою, i гучною,
Бо розходилась по свiту
Стоголосою луною.
I не був поет самотнiм:
До його малої хати
Раз у раз ходила молодь
Пiснi-слова вислухати.
Теє слово всiм давало
То розвагу, то пораду;
Слухачi спiвцю за теє
Дiлом скрiзь давали раду.
Що могли, то те й давали,
Вiн зо всього був догодний.
Досить з нього, що не був вiн
Нi голодний, нi холодний.
Як навеснi шум зелений
Оживляв сумну дiброву,
То щодня поет приходив
До дiброви на розмову.
Так одного разу ранком
Наш поет лежав у гаю,
Чи вiн слухав шум дiброви,
Чи пiснi складав, – не знаю!
Тiльки чує – гомiн, гуки,
Десь мисливськi сурми грають,
Чутно разом, як собачi
Й людськi крики десь лунають.
Тупотять прудкiї конi,
Гомiн ближче все лунає,
З-за кущiв юрба мисливська
На долинку вибiгає.
Як на те ж, лежав поет наш
На самiсiнькiй стежинi.
"Гей! – кричить вiн, – обережно!
Вiку збавите людинi!"
Ще, на щастя, не за звiром
Гналася юрба, – спинилась,
А то б, може, на поета
Не конечне подивилась.
Попереду їхав лицар,
Та лихий такий, крий боже!
"Бачте, – крикнув, – що за птиця!
Чи не встав би ти, небоже?"
"Не бiда, – поет вiдмовив, –
Як ти й сам з дороги звернеш,
Бо як рими повтiкають,
Ти менi їх не завернеш!"
"Се ще также полювання! –
Мовить лицар з гучним смiхом.-
Слухай, ти, втiкай лиш краще.
Бо пiзнаєшся ти з лихом!"
"Ей, я лиха не боюся,
З ним ночую, з ним i днюю;
Ти втiкай, бо я, мосьпане,
На таких, як ти, полюю!
В мене рими – соколята,
Як злетять до мене з неба,
То вони менi вполюють,
Вже кого менi там треба!"
"Та який ти з бiса мудрий! –
Мовить лицар. – Ще нi разу
Я таких, як ти, не бачив.
Я тепер не маю часу,
А то ми б ще подивились,
Хто кого скорiй вполює.
Хлопцi! геть його з дороги!
Хай так дуже не мудрує!"
"От спасибi за послугу! –
Мовить наш поет. – Несiте.
Та вiзьмiть листки з пiснями,
Он в травi лежать, вiзьмiте".
"Вiн, напевне, божевiльний! –
Крикнув лицар. – Ну, рушаймо!
Хай вiн знає нашу добрiсть –
Стороною обминаймо.
А ти тут зажди, небоже,
Хай-но їхатиму з гаю,
Я ще дам тобi гостинця,
А тепер часу не маю".
"Не на тебе ждать я буду, –
Так поет вiдповiдає, –
Хто ж кому подасть гостинця,
Ще того нiхто не знає".
Лицар вже на те нiчого
Не вiдмовив, геть подався;
Знову юрба загукала,
I луною гай озвався.
Розтеклись ловцi по гаю,
Полювали цiлу днину,
Та коли б же вполювали
Хоч на смiх яку звiрину!
А як сонечко вже стало
На вечiрньому упрузi,
Стихли сурми, гомiн, крики,
Тихо стало скрiзь у лузi.
Гурт мисливський зголоднiлий
Весь пiдбився, утомився,
Дехто ще зоставсь у гаю,
Дехто вже й з дороги збився.
Геть одбившися вiд гурту,
Їде лицар в самотинi.
Зирк! – поет лежить, як перше,
На самiсiнькiй стежинi.
"Ах, гостинця ти чекаєш! –
Мовив лицар i лапнувся
По кишенях. – Ой небоже,
Вдома грошi я забувся!"
Усмiхнувсь поет на теє:
"Не турбуйсь за мене, пане,
Маю я багатства стiльки,
Що його й на тебе стане!"
Спалахнув вiд гнiву лицар,
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.
"Годi жартiв! – крикнув згорда.
Бо задам тобi я гарту!"
А поет йому: "Та й сам я
Не люблю з панами жарту...
Бачиш ти – оця дiброва,
Поле, небо,синє море –
То моє багатство-панство
I розкiшне, i просторе.
При всьому сьому багатствi
Я щасливий завжди й вiльний".
Тут покликнув лицар: "Боже!
Чоловiк сей божевiльний!"
"Може буть, – поет вiдмовив, –
Певне, всi ми в божiй волi.
Та я справдi маю щастя,
I з мене його доволi.
Так, я вiльний, маю бистрi
Вiльнi думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
Все, чого душа запрагне,
Я створю в одну хвилину,
В таємнi свiти надхмарнi
Я на крилах думки лину.
Скрiзь гуляю, скрiзь буяю,
Мов той вiтер дзвiнкий в полi;
Сам я вiльний i нiколи
Не зламав чужої волi!"
Засмiявсь на теє лицар:
"Давню байку правиш, друже?
Я ж тобi скажу на теє:
Ти щасливий, та не дуже.
Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.
Я б вiддав твоє багатство
I непевнiї країни
За єдиний поцiлунок
Вiд коханої дiвчини..."
Щось поет хотiв вiдмовить
На недбалу горду мову,
Та вже сонечко червоне
Заховалось за дiброву.
Надiйшла сiльськая молодь,
Що з роботи поверталась,
I побачила поета,
З ним приязно привiталась.
Тут поет взяв мандолiну,
I на вiдповiдь гуртовi
Вiн заграв, i до музики
Промовляв пiснi чудовi.
Всi навколо нерухомi,
Зачарованi стояли,
А найбiльше у дiвчаток
Очi втiхою палали.
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi:
"Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!"
II
Лiтнiм вечором пiзненько
Сам поет сидiв в хатинi,
Так од ранку цiлу днину
Вiн просидiв в самотинi.
Тож сидiв поет в вiконцi,
Слухав спiвiв, що лунали
Скрiзь по полю i до нього
У хатину долiтали.
Спiви стихли, потiм хутко
Налетiла лiтня нiчка;
Дерева шумiли з вiтром,
Гомонiла бистра рiчка.
I поет в своїй хатинi
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Вiн таємну думав думу.
Тiльки чує – хтось пiд'їхав
На конi до його хати
I спинився, потiм зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Пiд вiконце
Хтось помалу пiдступає.
Тут поет не втерпiв: "Хто там? –
Невiдомого питає.-
Якщо злодiй, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!"
"Нi, се я, – озвався голос, –
Маю справу, пильну дуже..."
"Хто ж се ёя"?" – поет питає.
"Я, Бертольдо, лицар з гаю".
Тут поет пiзнав той голос:
"А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хатi,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже".
I добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
"Добрий вечiр!" – "Добрий вечiр"
Став тут лицар i – нi слова.
Щось нiяк не починалась
Тая пильная розмова.
"Де ж твоя, мiй гостю, справа?" –
Далi вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
"Я, мiй друже, закохався..."
Тут поет йому говорить:
"Що ж на се тобi пораджу?
А проте доказуй далi,
Може, чим тебе розважу".
"Закохався я i гину, –
Каже лицар, – вдень i вночi
Бачу я перед собою
Яснi оченьки дiвочi".
"Що ж? – поет на те говорить. –
То за ручку та й до шлюбу!"
"Ох! – зiтхає лицар. – Вiзьме
Iнший хтось дiвчину любу!
Пiд балкон моєї донни
Кожен вечiр я приходжу,
I в журбi тяжкiй, в зiтханнях
Цiлу нiчку я проводжу.
На мою журбу й зiтхання
Я вiдповiдi не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, – не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?.."
Тут поет на те: "Запевне,
Треба пташечцi принади!"
"Голос маю, – каже лицар, –
Та не тямлю вiршування..."
"Певна рiч, – поет говорить, –
То не легке полювання,
А то б досi вже на лаври
Хто б схотiв, то й був багатий,
Нi, – химерний, норовистий
Кiнь поезiї крилатий!"
"Правду кажеш, – мовив лицар, –
Але ж я тебе благаю,
Щоб помiг менi в сiй справi.
Пам'ятаю, як у гаю
Ти своїм вiршем чудовим
Чарував усю громаду, –
Тiльки ти один тепера
Можеш дать менi пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобi я в надгороду".
"Ну, на се, – поет вiдмовив, –
Не надiюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та менi для сього треба
Ймення й вроду панни знати".
"їй наймення Iзiдора,
А вродлива!.. не сказати!.."
Бiльш поет вже не питався,
Сiв, задумавсь на хвилину,
Записав щось на паперi,
Зняв з кiлочка мандолину,
Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанiї вiршi
I промовив для науки:
"Ти, спiваючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol...
Далi можеш сам добрати".
"От спасибi!" – крикнув лицар.
Ще ж поет не вiдозвався,
А вже лицар був надворi.
На коня! i геть погнався.
I погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
I спинився пiд вiконцем
У своєї Iзiдори.
Хутко в неї пiд вiконцем
Мандолiна залунала,
Iз потоку гукiв чулих
Серенада виринала:
"Гордо, пишно, променисто
Золотiї свiтять зорi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi!
Найчистiшi дiаманти
Сяють, яснi та прозорi,
Та не може дорiвнятись
Нi один з них Iзiдорi!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синiм морi,
Та не може дорiвнятись
Нi одна з них Iзiдорi".
Отже, ледве серенада
Залунала у просторi,
Вийшла з хати Iзiдора
Подивитися на зорi.
А як стихли пiд балконом
Любi гуки мандолiни,
До Бертольда полетiла
Квiтка з рожi вiд дiвчини.
В ту ж хвилину Iзiдора
Зникла хутко, наче мрiя,
Та зосталася в Бертольда
Квiтка з рожi i – надiя!
III
Боже, боже! що то може
Наробити серенада!..
Зникла в серденьку в Бертольда
Темна туга i досада.
Усмiх донни Iзiдори
Був дедалi все яснiше,
I щораз вона ставала
До Бертольда прихильнiше.
Далi перстень Iзiдорин
На руцi у нього сяє,
Нареченою своєю
Вiн кохану називає.
Як же бучно, як же втiшно
Всiм гулялось на весiллi!
Танцювали, попивали
Вiд недiлi до недiлi.
Всiх приймали, всiх вiтали,
Всiм умiли догодити,
Тiльки нашого поета
Пан забувся запросити.
Звiсно, клопоту багато
Завжди пану молодому, –
Хто ж би мiг ще пам'ятати
Про якогось там сiрому?
Час летiв, немов на крилах,
I, мов сон, життя минало.
Та незчувсь Бертольд, як лихо
Несподiвано настало.
Забажалось королевi
Звоювать чужеє царство,
Розiслав вiн скрiзь герольдiв
На вiйну скликать лицарство.
I якраз серед бенкету
В замку нашого Бертольда
Залунала гучна сурма
Королiвського герольда.
Прощавай, дружина люба,
Всi розкошi, всi вигоди!
Все те треба промiняти
На далекiї походи.
Залишить Бертольдо мусив
Молодую Iзiдору,
У недiлю вранцi-рано
Вже вiн вирушив iз двору.
Подалося геть за море
Все одважнеє лицарство;
Там за морем десь лежало
Бусурменське господарство.
I пiшло одважне вiйсько
Через нетрi та пустинi;
Не один вояк смутився
По своїй рiднiй країнi.
Та коли вже надто тяжко
Туга серце обгортала,
То спiвцi спiвали пiсню,
Пiсня тугу розважала:
"Не журись, коли недоля
В край чужий тебе закине!
Рiдний край у тебе в серцi,
Поки спогад ще не гине.
Не журись, не марно пройдуть
Сiї сльози й тяжка мука:
Рiдний край щирiш любити
Научає нас розлука".
Так вони спiвали, йдучи
Через дикiї пустинi,
Додавав той спiв розваги
Не однiй смутнiй людинi.
Попереду всього вiйська
Три старшiї виступали:
Карлос, Гвiдо i Бертольдо;
За одвагу їх обрали.
Їдуть, їдуть, врештi бачать –
Три дороги розiйшлися,
Розлучились три найстаршi,
Кожний рiзно подалися...
Карлос вибрав шлях направо,
Гвiдо вибрав шлях налiво,
А Бертольд подався просто.
"Дай же, боже, нам!" – "Щасливо!"
I Бертольдовi спочатку
Справдi щастя панувало,
Довелося звоювати
Городiв чужих чимало.
От вже вiн на стольне мiсто
Погляда одважним оком,
Але тут-то саме щастя
Обернулось iншим боком.
Чи то врештi у Бертольда
Притомилося лицарство,
Чи то владар бусурменський
Мiцно так тримавсь за царство, –
Тiльки твердо так трималось
Мiсто гордеє, уперте,
Раз одбилось, потiм вдруге,
Потiм втретє, ще й вчетверте.
Тут прийшлось Бертольду з лихом:
Край чужий, ворожi люде,
Голод, злиднi, вiйсько гине...
Що то буде, що то буде?!.
Мiсяць, другий вже ведеться
Тая прикрая облога.
Серед вiйська почалися
Нарiкання i тривога.
Приступили до Бертольда
Вояки й гукають грiзно:
"Гей, виводь ти нас iзвiдси!
Геть веди, поки не пiзно!
Нащо ти сюди на згубу
Пiдманив нас за собою?
Чи ти хочеш, щоб усi ми
Наложили головою?
Осоружне нам се мiсто!
Хай їй цур, такiй облозi!
Хай їй цур, самiй тiй славi!
Хай їй цур, тiй перемозi!.."
Хтiв Бертольд розумним словом
Люте вiйсько вгамувати,
Та воно дедалi гiрше
Почало репетувати.
Далi кинулись до зброї...
Бог зна, чим би то скiнчилось...
Але тут хтось крикнув: "Стiйте!" –
Вiйсько раптом зупинилось.
Вийшли тут наперед вiйська
Вiйськовi спiвцi славутнi,
Всi вони були при зброї,
А в руках тримали лютнi.
З них один промовив: "Браття!
Часу маєте доволi,
Щоб Бертольда покарати,
Вiн же й так у вашiй волi.
Ми б хотiли тут в сiй справi
Скiлька слiв до вас сказати,
Та спiвцям спiвати личить,
Отже, ми почнем спiвати".
Тут один iз них тихенько
Струни срiбнiї торкає,
Усмiхається лукаво
I такої починає:
"Був собi одважний лицар,
Нам його згадать до речi,
Вiн робив походи довгi –
Вiд порога та до печi.
Вiн своїм язиком довгим
Руйнував ворожi мiста...
Чули ви його розповiдь:
"Я один, а їх аж триста!"
Ну, та сей одважний лицар
Якось вибрався до бою.
I вернув живий,здоровий:
Талiсман вiн мав з собою.
Я гадаю, талiсман сей
Кожен з вас тут знать готовий,
Се буде речення мудре:
"Утiкай, поки здоровий!"
"Утiкай, поки здоровий!" –
Всi спiвцi тут заспiвали;
Вояки стояли тихо,
Очi в землю поспускали.
Раптом зброя заблищала,
I гукнуло вiйсько хором:
"Ми готовi йти до бою!
Краще смерть, нiж вiчний сором!"
I метнулися у напад
Так запекло, так завзято,
Що не встигла й нiч настати,
Як було вже мiсто взято.
Мiсто взято, цар в полонi
Бусурменський. Перемога!
От тепер уже одкрита
Всiм у рiдний край дорога.
Тут на радощах Бертольдо
Всiх спiвцiв казав зiбрати
I, коли вони зiбрались,
Привселюдно став казати:
"Ви, спiвцi славутнi нашi,
Ви, красо всього народу!
Ви нам честь вiдрятували,
Вам ми виннi надгороду!"
Та спiвцi вiдповiдали:
"Нi, не нам, ласкавий пане,
Той, хто сих пiсень навчив нас,
Надгороду хай дiстане".
"Де ж вiн, де? – гукнув Бертольдо. –
Що ж вiн криється мiж вами?" –
"Вiн не тут, – спiвцi говорять, –
На вiйнi не був вiн з нами.
Вiн зостався, щоб пiснями
Звеселять рiдну країну,
Там вiн має розважати
Не одну сумну родину".
"Знаю я сього поета
I його величну душу,
I тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.
Тiльки б дав нам бог щасливо
Повернутися додому,
Срiбла, золота насиплю
Я спiвцевi дорогому!.."
IV
Кажуть, весь помiст у пеклi
З добрих замiрiв зложився!
Для пекельного помосту
I Бертольдо потрудився...
Вже давно Бертольд вернувся
Iз далекої чужини,
Знов зажив життям веселим
Бiля милої дружини.
Знов у нього в пишнiм замку
Почалося вiчне свято, –
О, тепер було у нього
Срiбла, золота багато!
Окрiм того, що набрав вiн
На вiйнi всього без лiку,
Ще король йому в подяку
Надгороду дав велику.
Сила статкiв та маєткiв!
Вже Бертольдо граф заможний!
Вiн живе в свойому графствi,
Наче сам король вельможний.
Та околиця, де жив вiн,
Вся була йому вiддана,
Люд увесь в тiм краю мусив
Узнавать його за пана.
Тож спочатку того щастя
Справдi був Бертольдо гiдний:
Правий суд чинив у панствi,
До пiдданих був лагiдний.
Але то було не довго,
Вiн дедалi в смак ввiходив
I потроху в себе в графствi
Iншi звичаї заводив.
Що ж, напитки, та наїдки,
Та убрання прехорошi,
Та забави, та турнiри,
А на все ж то треба грошi!
Та й по всiх далеких вiйнах
Граф привчився до грабунку,
А тепер в своїй країнi
Вiн шукав у тiм рятунку.
Почалися нескiнченнi
Мита, панщина, податки,
Граф поставив по дорогах
Скрiзь застави та рогатки.
Трудно навiть розказати,
Що за лихо стало в краю, –
Люди мучились, як в пеклi,
Пан втiшався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку, –
У ярмi стогнали люде,
I здавалось, що довiку
Все така неволя буде.
Розливався людський стогiн
Всюди хвилею сумною,
I в серденьку у поета
Озивався вiн луною...
Ось одного разу чує
Граф лихi, тривожнi вiстi:
Донесла йому сторожа,
Що не все спокiйно в мiстi;
Що спiвцi тю мiстi ходять
I пiснями люд морочать,
Все про рiвнiсть i про волю
У пiснях своїх торочать.
Вже й по тюрмах їх саджають,
Та нiщо не помагає, –
Їх пiснi iдуть по людях,
Всяк пiснi тi переймає.
"Ну, – гукнув Бертольд, – то байка!
Я вiзьму спiвцiв тих в руки!"
Раптом чує – десь близенько
Залунали пiснi гуки:
"В мужика землянка вогка,
В пана хата на помостi;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панiв бiлiшi костi!
У мужички руки чорнi,
В панi рученька тендiтна;
Що ж, недарма люди кажуть,
Що в панiв i кров блакитна!
Мужики цiкавi стали,
Чи тi костi бiлi всюди,
Чи блакитна кров поллється,
Як пробити пану груди?"
"Що се, що? – кричить Бертольдо.
Гей, ловiть спiвця, в'яжiте!
У тюрму його, в кайдани!
Та скорiш, скорiш бiжiте!"
Коли се з-за мурiв замку
Обiзвався голос долi:
"Гей, бiжiте, панськi слуги,
Та спiймайте вiтра в полi!
Не турбуйся ти даремне,
Все одно, вельможний пане,
Вловиш нас сьогоднi десять,
Завтра двадцять знов настане!
Нас таки чимале вiйсько,
Маєм свого отамана,
Вiн у нас одважний лицар,
Врештi, вiн знайомий пана..."
Мов крiзь землю провалився
Той спiвець, утiк од лиха.
А Бертольд сидiв i думав,
Далi так промовив стиха:
"Маєм свого отамана! –
Ось де корiнь цiлiй справi!
Ну, та я тепера хутко
Положу кiнець забавi!"
Тут вiн двох щонайвiрнiших
Слуг до себе прикликає
I до нашого поета
У хатину посилає:
"Ви скажiть йому вiд мене,
Що я досi пам'ятаю,
Як пiснi його втiшали
Нас колись в чужому краю.
Власне я тепер бажаю
Дать йому за них заплату:
Я поетовi дарую
В себе в замку гарну хату.
Я його талан спiвацький
Так високо поважаю,
Що спiвцем своїм придворним
Я зробить його бажаю.
Ви скажiть, що вiн у мене
Буде жити в шанi, в славi,
Тiльки, звiсно, хай забуде
Рiзнi вигадки лукавi".
Слуги зараз подалися
До убогої оселi,
Принесли вони поету
Тi запросини веселi.
Усмiхаючись, вiн слухав
Те запрошення знаднеє,
А коли вони скiнчили,
Так промовив їм на сеє:
"Ви скажiте свому пану,
Що заплати не бажаю,
Бо коли я що дарую,
То назад не одбираю.
Хай вiн сам те пригадає,
Що то ж я йому дав злото,
Хоч тепер об тiм жалкую,
Краще б кинув у болото!
Ви скажiть, що я не хочу
Слави з рук його приймати,
Бо лихую тiльки славу
Тiї руки можуть дати.
Золотих не хочу лаврiв, –
З ними щастя не здобуду.
Як я ними увiнчаюсь,
То поетом вже не буду.
Не поет, у кого думки
Не лiтають вiльно в свiтi,
А заплутались навiки
В золотiї тонкi сiтi.
Не поет, хто забуває
Про страшнi народнi рани,
Щоб собi на вiльнi руки
Золотi надiть кайдани!
Тож пiдiте i скажiте,
Що поки я буду жити,
Не подумаю довiку
Зброї чесної зложити!"
З тим вернулись вiрнi слуги
До Бертольда i сказали:
"Так i так поет вiдмовив,
Ми даремне намовляли..."
Аж скипiв Бертольд, почувши
Гордовитую вiдмову,
До поета посилає
Посланцiв тих самих знову:
"Ви скажiть сьому зухвальцю,
Що тепер настав день суду,
Що терпiв його я довго,
Але бiльш терпiть не буду.
Коли вiн складання вiршiв
Бунтiвничих не покине,
То в тюрму його закину,
Там вiн, клятий, i загине!"
Знову слуги подалися
До убогої хатини
I, пiдходячи,почули
Тихий бренькiт мандолiни.
У вiкно зирнули слуги,
Бачать: зiбрана громада,,
Всi стоять навколо лiжка,
Мов якась таємна рада!
Утомивсь поет вiд працi,
Третiй день лежить в недузi,
Слухачi навколо нього
Посхиляли чола в тузi.
А поет усе то грає,
То щось пише на паперi
Й роздає писання людям, –
Тут вступили слуги в дверi.
Всi метнулись хутко з хати,
I поет один зостався,
Подививсь на слуг спокiйно,
Гордовито привiтався.
Всi Бертольдовi погрози
Слухав мовчки, усмiхався.
А коли скiнчили слуги,
Так до них вiн обiзвався:
"Ви скажiть свойому пану,
Що готовий я в дорогу,
Тiльки хай велить прислати
Слуг ще двох вам на пiдмогу.
На запросини ласкавi
Я не можу встать з постелi,
Вам нести мене прийдеться
Аж до нової оселi.
Та й в темницi буду вiльний, –
Маю думи-чарiвницi,
Що для них нема на свiтi
Нi застави, нi границi.
I мого прудкого слова
Не затримає темниця,
Полетить воно по свiтi,
Наче тая вiльна птиця.
З словом зiллються в темницi
Гiркий жаль i тяжка туга,
I тодi потрiйна стане
I страшна його потуга.
I поет вiд свого люду
Не почує слiв догани
В день сумний, коли на нього
Накладатимуть кайдани!"
Так довiку у темницi
Довелось поету жити,
За тюремний спiв вiн мусив
Головою наложити.
Та зосталися на свiтi
Молодi його нащадки,
Що взяли собi у спадок
Всi пiснi його, всi гадки.
Здiйнялось повстання в краю,
I Бертольда вбили люде,
Та й гадали, що в країнi
Бiльш неволi вже не буде.
Та зостався по Бертольду
Молодий його нащадок,
I пиху його, й маєтки
Вiн забрав собi у спадок.
I тепер нащадки графськi
Тюрми мiцнiї будують,
А поетовi нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти дiла соромного
Виступає слово праве –
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно i не криваве!
А коли вiйна скiнчиться
Того дiла й того слова,
То скiнчиться давня казка,
А настане правда нова.