Ходить Ранок за вікном
Із великим казаном,
А у тому казані
Каша вариться на дні.
Не рідка і не густа –
Каша дивна, не проста,
Не із гречки, не з пшона,
А солодка, медяна.
В ній киплять горіхи, вишні,
Вергуни, ватрушки пишні,
В шоколаді ескімо
В губи проситься само.
Мати вибігла із хати,
Стала кликати, гукати:
– Ой ти, Ранку Золотий,
Синьоокий, молодий,
Залиши нам казанок,
Хай поснідає синок. –
Усміхнувся Світлий Ранок,
Голубий прослав серпанок
Із подвір'я аж у сад.
Каже:
– Я залишить рад.
Як же звуть синка твого?
– Звуть його Нехо-Него...
– А, це той синок, що зранку
Відсуває гречку, манку,
Що не їв капусти зроду
І не любить свіжу воду,
Все кричить: "Нехо... Него..."
Не люблю синка твого.
До обіду хай чекає,
Я до інших завітаю. –
Так промовив Світлий Ранок
І мерщій на ближній ганок –
Пригощать Юрка й Наташу,
Що їдять гречану кашу.
Ходить по оселі День
В лунах радісних пісень.
Він скликає на обід
Свій робочий, славний рід.
Під пахвою в нього горщик,
У горшку парує борщик,
Не рідкий і не густий,
Борщик дивний, не простий.
Там киплять коржі пшеничні,
Груші, яблука і вишні.
Низка бубликів цукрових,
Десять персиків здорових,
І з малиною пломбір –
Дух іде на цілий двір.
Мати вибігла із хати,
Стала кликати, гукати:
– День погожий і привітний,
Хоче їсти син мій рідний.
Залиши нам дивний горщик,
Хай попробує твій борщик. –
День негайно зупинився,
Низько мамі поклонився:
– Як же звуть синка твого?
– Звуть його
Нехо-Него.
– А, це той малий ледащо,
Котрий хліб не їсть нізащо,
Що кричить: "Нехо... Него..."
Не люблю синка твого.
Він не їсть борщу і каші,
Ні картоплі, ані кваші,
Ні густого кулешу,
Я до інших поспішу.
Ходить Вечір по дорозі
І на кожному порозі
Зупиняється на мить.
В кухлі юшечка кипить,
Не рідка і не густа –
Юшка дивна, не проста.
В ній не риба, а варення,
Із помадкою печення,
Молодий солодкий квас,
Золотавий ананас,
Карамелька, мармелад,
Соковитий виноград.
Мати знов біжить із хати
Вечір кликати, гукати.
Зупинився Тихий Вечір
І почав привітні речі:
– Як ім’я синка твого?
– Звуть його Нехо-Него. –
Вечір каже:
– І не жди.
Не зайду до вереди.
Він за стіл не вміє сісти,
Дерунів не хоче їсти,
Помідорів, огірків
І печених буряків.
Понесу я дивну юшку
До Івася, до Павлушки,
Ті їдять, що подадуть.
Я до них вже знаю путь, –
Так їй Вечір відповів
І пітьмою шлях замів.
І сидить Нехо-Него
Проти ліжечка свого.
Він у двір не вибігав,
Гай садить не помагав,
Як його маленькі друзі,
Що саджали верби в лузі,
Поливали помідори,
Попалили листя гори,
Щоб торішні шкідники
Не псували яблуньки.
Вереда сидів, нудився,
Все на День і Вечір злився,
Що поласувать йому
Не давали одному.
Ніч заглянула в вікно,
Вереда не їв давно.
Із очей у хлопця – дощ.
Він бере холодний борщ,
Картоплину, хліба скибу
І суху солону рибу.
Трохи зморщивсь і жує
Все, що їсти в хаті є.
Ніч питає:
– Ти чого? –
І сказав Нехо-Него:
– Я голодний, їсти хочу.
Всім лиш голову морочу,
І мене тут одного
Здавна звуть – Нехо-Него.
Ніс чудесну кашу Ранок,
Та побіг на інший ганок.
День борщу свого не дав,
Вечір юшку заховав
Тим, що я – Нехо-Него.
Не люблю ім’я цього.
Буду їсти борщ і кашу,
Картопляники і квашу,
Сирівець із огірком –
Хай зовуть мене Федьком.