Брати-умільці (киргизька казка)


Брати-умільці (киргизька казка)Було колись у однієї жінки семеро синів. І кожен з них вирізнявся якимсь особливим умінням. Закортіло матері дізнатися, чиє вміння важливіше, і запитала вона в синів.

Старший син відповів:

– Я можу вбити чорного птаха-велетня, коли він ще так далеко, що здається жайвороном у небі.

– Я бачу на землі навіть слід мурашки, що пробігла ще сім років тому, – каже другий.

– А я,– каже третій син,– тільки погляну на долоню і вже знаю все, що діється на цьому й на тому світі.

Надійшла черга четвертого сина.

– Я в одну мить можу зробити великого корабля, – сказав той.

– А я, коли зголоднію, можу із землі добути такі страви, яких тільки душа забажає,– запевнив п’ятий.

Шостий син каже:

– Я по воді бігаю, як по землі, тільки курява за мною стелиться.

– А я, – обізвався й найменший,– коли несподівано з’явиться ворог, тільки скажу: «Чорна земле, розступися!» – і земля розступиться.

Мати раділа, що в неї діти такі спритні, але чиє уміння найважливіше, не могла сказати. Довго сперечалися брати, бо кожен вважав, що його власне вміння найпотрібніше в житті. Мати порадила синам піти у місто до хана Болбоса. Хлопці послухалися материних слів й одразу вирушили в путь.

Семеро юнаків саме підходили до міста, КОЛИ там зчинився страшний переполох.

– Що там могло скоїтися? – дивувалися хлопці. – Може, у місті ворог? Треба запитати кого-небудь.

Аж бачать, іде старенький дідусь. Хлопці привіталися чемно та и питають, що трапилось у місті. Дідусь і розповідає:

– Уночі, коли всі поснули, зникла єдина донька хана Болбоса. Хан звелів усім шукати її повсюди. Якщо донька не знайдеться – кари нікому не минути. Тому й полякалися люди, бо де ж їм ту ханову доньку знайти. Йдіть на пошуки й ви.

Брати порадилися між собою і вирішили знайти ханову дочку. Та один з братів завагався:

– Ми ж не ясновидці, як же нам відшукати її?!

– От непутящий! – вигукнув старший син,– А чи не ти хвалився матері: «Бачу на землі навіть слід мурашки, що пробігла ще сім років тому». Ану, придивися, куди веде слід.

Той роздивився навкруги та й каже:

– На землі сліду нема. Певно, ханова дочка летіла.

Тоді встає інший з братів:

– А хто хвалився, що як тільки подивиться на долоню, то вже й знає, що діється на цьому й на тому світі? Ану дізнавайся тепер, де ханова дочка.

Той хлопець примружився, подивився на долоню та й каже:

– Дочку хана Болбоса несе чорний велетень-птах хана Тойбоса.

Почувши це, хлопці вирушили в дорогу.

Йшли вони, йшли та й вийшли на берег моря. Втомились і зголодніли добре. Той брат, що страви відшукує, пошептав щось, і, мов із землі, вродилося масло, хліб і три баранчики. Приготували хлопці плов, а тим часом той, що в одну мить може корабля зробити, змайстрував великого корабля. Попоївши, брати посідали на корабель і вирушили до міста хана Тойбоса.

Хан Тойбос якось побачив уві сні доньку хана Болбоса, закохався в неї, отож послав по красуню свого чорного птаха-велетня. Так потрапила дівчина до рук зажерливого хана Тойбоса.

Брати саме підпливали до міста, коли донька хана Болбоса в оточенні сорока дівчат спускалась до моря на прогулянку. Тоді той, що по воді бігає, вистрибнув з корабля і побіг по воді, як по землі, що курява аж до неба встала. В одну мить він наздогнав дівчат, підхопив на руки доньку хана Болбоса й приніс її на корабель. Брати повернули назад.

Хан Тойбос, дізнавшись про цю подію, послав навздогін за хлопцями свого чорного велетня-птаха. Та тільки-но той показався ще так далеко, що здавався жайворонком у небі, найстарший брат-мисливець прицілився добре й вистрілив. Чорний велетень-птах упав коло юрти хана Тойбоса. А хлопці тим часом пристали до берега й вийшли на сушу.

Тоді хан Тойбос послав на хлопців військо, та як тільки вояки підійшли ближче, найменший з братів гукнув:

Брати-умільці (киргизька казка)– Чорна земле, розступись!

Земля розкололась, і хлопці пішли під неї.

Вояки хана Тойбоса повернули назад. Начальник війська каже ханові Тойбосу:

– Мій повелителю! Той, хто забрав у тебе дівчину,– не людина. То Азраїл, всесильний ангел смерті. Хто ж інший може бігати по воді, як по землі, що тільки курява стелиться! Хто ж інший може вбити великого, як гора, чорного велетня-птаха, коли той ще так далеко, що здається жайворонком у небі! І в кого іншого вистачить сили розколоти землю й піти під неї?

Хан Тойбос, почувши такі слова, дуже злякався й заприсягся не бути таким загребущим та заздрісним.

А семеро братів, які пішли під землю, надумали вийти на поверхню аж коло юрти хана Болбоса. Як загриміла, задвигтіла земля, жителі міста полякалися й повтікали в гори.

Вийшли хлопці на поверхню, а в місті – нікогісінько. Брати привели дівчину додому, посадили відпочити, а самі розвели вогонь і заходилися готувати їжу. Хан, побачивши дим біля своєї юрти, звернувся до народу:

– Хто з вас піде до міста подивитися, що там робиться?

Але ніхто не хотів іти, і хан послав до міста бідного сироту. «Нікому за мене заступитися, то й нікому буде за мною журитися. А не піду – то тут загину»,– подумав сирота й подався до міста. Підійшов він до великої юрти і бачить: семеро юнаків варять собі м’ясо, а на почесному місці сидить ханова донька.

Зрадів сирота і мерщій назад до хана – за гарну звістку належить дарунок.

Хан Болбос разом з народом вийшов зустрічати свою доньку. Дівчина розповіла батькові, як її визволяли семеро братів. Хан, дізнавшись про особливе уміння хлопців, став просити їх до себе на службу. Брати погодилися з умовою, що хан відповість, чиє ж уміння важливіше.

Кажуть, що й досі хан Болбос ще не відповів братам-умільцям.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)