Колись давно жив один король у великому палаці.
І була у нього дружина, королева, та син – принц. А у палаці служило безліч слуг та кухарів.
Король та вся його родина дуже любили солодощі.
Королівські кухарі готували найсмачніші солодкі страви. Їхні аромати розносилися по всьому місту.
У бідних людей не було солодощів, і все, що їм діставалося – це пахощі з королівської кухні.
Гончар Калу робив дуже гарний посуд, проте заробляв мало. Тому він та його найкращий приятель мишеня Біб тільки нюхали пахощі, що доносилися з палацу.
Якось Калу сказав Бібу:
– Я б хотів покуштувати солодощів. Але де їх взяти?
Біб подумав і сказав:
– Зроби для королівської родини три глеки та попроси замість грошей солодощів.
Калу взявся до роботи. Незабаром він зробив три чудових глеки та поніс їх до палацу.
Уся королівська родина була у захваті від глеків.
– Що ти хочеш за них? – запитав король.
– Я і мої друзі хотіли б покуштувати ваших солодощів.
– Добре, мої кухарі приготують багато смачних страв для тебе і твоїх друзів. Я даю тобі своє слово.
Біб мав багато родичів та друзів. І коли Калу розповів йому про обіцянку короля, Біб гукнув:
– Хлопці, ходімо зі мною!
Миші заходилися поїдати солодощі. Тільки їх було дуже багато, і король почав хвилюватися.
– Як позбутися мишей? – запитав він своїх радників.
– Треба дістати котів, – відповіли мудреці.
Король наказав дістати котів, і слуги зібрали їх з усіх кутків міста.
Коти добре попрацювали – миші зникли з палацу.
Але тепер вони самі вирішили залишитися у короля. Вони сиділи на його стільцях та спали на його подушках.
Король розсердився та знову погукав своїх радників.
– Треба привести собак, – сказали мудреці.
І от чорні й коричневі, сірі та білі собаки із гавкотом та риканням опинилися у палаці. Вони прогнали котів.
Натомість самі стали насолоджуватися життям у палаці. Вони їли солодощі з королівського столу та спали на королівських ліжках. Собаки були дуже задоволені, а король почувався дуже нещасним.
Мудреці порадили знайти тигрів.
Дикі звірі накинулися на собак, і згодом у палаці не залишилося жодного з них.
Тепер у королівському палаці хазяйнували тигри. Вони їли, пили та спали скрізь, їхній мерзенний запах просочив увесь палац. Король був у відчаї.
– Щоб прогнати тигрів, потрібні леви, – сказали мудреці.
І от у палаці з'явилися величезні леви. Тигрів як мітлою замело.
Царі звірів стали царями у королівському палаці. Вони сиділи й спали на троні, а королю та його родині вже нема де було жити. Це вже було занадто!
– Що мені робити? – закричав король.
– Треба знайти маленьких тваринок, які можуть роздражнити тигрів. Це можуть зробити лише миші.
Біба запросили до палацу.
– Пробач мені, що я привів до палацу котів, та допоможи своєму королю.
– Добре, ми вам допоможемо. Тільки дайте мені слово, що не погукаєте знову котів.
Король засміявся і сказав:
– Добре. Я даю тобі моє слово.
Миші накинулися на левів. Величезні дикі звірі нічого не могли вдіяти з ними. Відкинуть від себе чотирьох – аж на них вже лізуть сорок, відкинуть сорок – лізуть чотириста.
З жахом леви побігли геть із палацу, а миші гналися за ними до самого лісу.
Задоволений король влаштував бенкет для Біба та його друзів.
Прощаючись, Біб сказав:
– Покличте нас, якщо ми знадобимося, і ми прийдемо на допомогу. Це моє слово!