Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Бідний гуцул і старий опришок (українська народна казка)


Бідний гуцул і старий опришок (українська народна казка)Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі на нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана і каже:

– Адіть, паночку, моя біда без дощу росте – ноги, як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.

Та пан засміявся:

– У мене є кому пір’я дерти. Шукай собі іншого газду.

– Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв – я не годен до них доповзти.

Дідич його вигнав.

Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п’ятеро дітей, а хліба – ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав,– псові рідний брат.

Дьорко покликав старшого хлопчину:

– Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана – може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.

Хлопчик набрав яблук і – до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір’ї. Василько поклонився:

– Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.

Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:

– О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?

– А ви їх теж? – запитали гості.

– Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? – обернувся дідич до хлопчини.

– Як розбитий горнець. Лежать на печі...– відповів дітлах.

– Спочивають?

– Ні... Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричать: «Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!..»

Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:

– Йди собі, малий брехуне!

Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила чиру. Всі повечеряли.

Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:

– Назбирай, Васильку, і грушок й понеси до пана. Може, за них щось дасть.

Хлопчик хутко назбирав грушок і – до дідича. А той сидів з гостями на ганку. Василько дав панові грушки.

– Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок.

Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:

– А видите, про мене пам’ятають! – І тут же спитав хлопця: – Як ся має ненько?

– Пухнуть з голоду, а з ними всі ми.

Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.

– Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди... Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки,

наварила чиру. Один раз наїлися.

І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:

– Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера.

Син наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги. Василько поклонився:

– Ненько сказали...

Дідич аж посинів:

– Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і запаху твого тут не було, бо випущу пса.

Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п’яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.

Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з’явився старий дід.

– Чого сумний, легіню? – спитав.

– Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.

– А ти чий?

– Дьорків, що йому смерека ноги поламала.

– Не дав би ти мені тієї риби?

– Беріть, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.

Дід зварив рибу, з’їв і похвалив:

– Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлопчику! Тепер дай мені свій кошик.

Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.

– Понеси це ненькові, аби не вмирав з голоду,– сказав.

Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.

Хлопець прийшов додому.

У хаті було втіхи чотири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Ненько звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і дохтор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче.

Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка.

– Звідки маєш гроші, чоловіче?

Дьорко розповів, і пан собі подумав: «Ади, за здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька фір дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!..»

І наклав аж п’ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз в гори.

Дід вийшов до нього. Забрав добро в печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка.

Та дід йому сказав:

– Як бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього,– і припасував до голови пана цапині роги.– І це тобі ще треба...– припасував хвіст.

Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільки одне мекання.

Дід витрутив його із печери. І на цьому скінчилася казка.