Жив коло нашого села один багатий-пребагатий дідич. У нього було всього досить, та не мав дітей. Так і зістарівся й умер. Лишилася вдовою його пані Ядвіга, що й доти не дуже була йому вірна. Коли вже добре зморщилася, зуби повипадали і почала недовиджати, то схотіла мати нового чоловіка. І не якогось діда, а такого легіня, котрому в селі немає пари. Як буде йти вона із ним дорогою, то абн пташки співали від утіхи, а дівчата – тріскали від злості.
Люди кепкували:
– Стара баба, як холера, а ще хоче кавалера.
– В її голові уже сім літ не метено.
Дізналися про наміри пані й Довбушеві опришки. А серед них був один опришок – великий сміхованець. Бувало, як щось скаже, то і мертвий може розреготатися, а коли щось зробить, то лазили по землі від сміху. Отому сміхованцеві Олекса Довбуш і сказав:
– У пані Ядвіги повні міхи золота – треба все роздати бідним людям. Не підемо до неї цілою ватагою – доста тебе одного. Засватай її і газдуй так, як треба.
– Добре, Олексо. Завтра зранку буду в її палаці.
Опришок одягнувся, як молодий принц, і пішов до пані,
Став перед нею й каже:
– Хочу, аби-сьте були, слічна пані, моєю малжонкою. Я вас буду кохати, як сіль в оці чи як кольку в боці...
Пані вже недочувала й не дуже збагнула, що він говорив. Витріщила підсліпуваті очі й дивилася на файного, міцного, як дуб, легіня з підкрученими вусами.
– Такий мені до серця,– сказала.– Даю згоду бути твоєю «алжонкою.
– Дзенькую, пані Ядвіго. Тепер нам треба їхати до мого палацу, де я маю родичів. Там справимо й весілля.
Пані Ядвіга втішилася, що панич її бере до свого палацу.
– Добре, мій коханий, я готова їхати, але спочатку треба забрати на фіру все золото з пивниць. Іди запрягай коні.
Опришок запріг найміцніші коні до найбільшого воза. Склав на нього десять мішків золота і каже:
– У наших горах, пані, такий звичай, що як везуть молоду, то зав’язують їй очі, аби не виділа, куди має тікати від свого чоловіка.
– Я не думаю тікати від такого лицаря, як ти. Але як є у вас такий звичай, то не буду його касувати. Зав’язуй мені очі.
Опришок модно зав’язав пані Ядвізі очі й поклав її на задні колеса. Цьвохнув батогом і – вйо в гори. А за селом чекали опришки з двома фірами. Вони забрали міхи з панським золотом.
Опришок дав коням батога, і вони рвонули. Оббігли один раз палац пані Ядвіги, оббігли другий раз... Пані аж підскакувала на легенькій фірі, але все терпіла, бо дуже хотіла мати за чоловіка молодого лицаря.
Опришок об’їхав палац десять разів. Потім завернув коней на подвір’я й завів пані Ядвігу до палацу. Дав їй стілець, щоб сіла, і каже:
– Я піду просити своїх родичів, най ідуть дивитися на мою молоду.
– Йди, але спочатку розв’яжи мені очі.
– Не можна, моя пані, закон не дозволяє...
Опришок вийшов надвір, сів на коня і подався в гори.
А пані Ядвіга сиділа й чекала, аби його родичі прийшли подивитися, яка вона файна. Відай, і сьогодні ще чекає.