Жив колись у невеличкому італійському місті Грассано шляховик Маріо Коста. День у день він працював під пекучим сонцем, прокладаючи бруківку через село Ірсіна. А в неділю сідав на старенький велосипед і їхав високо в гори.
Та однієї неділі трапилося так, що ніч застала Маріо на вершечку гори. Назад їхати було небезпечно, і він вирішив заночувати у невеличкому гроті над малою річечкою Беліозо.
Смачно повечерявши окрайцем пахучого домашнього хліба і запивши хліб свіженькою водою, він ліг і вмить заснув міцним здоровим сном. Коли це десь над ранок його щось болісно смикнуло за чуба. Маріо прокинувся й провів рукою по голові там, де заболіло. Та враз його щось боляче вдарило малесеньким камінчиком у вухо, і хтось тонесенько захихотів:
– Хи-хи-хи! Хи-хи-хи!
Маріо миттю глянув туди, звідки чувся сміх. Перед ним у досвітній імлі майнув невеличкий червоний ковпачок. І знов ніде нічого...
«Що за дивина?»–подумав собі Маріо і враз голосно чхнув.
– На здоров’я! – зовсім близько писнув тонесенький голосок.
І тоді Маріо вже виразно побачив химерного чоловічка. Майже все його обличчя ховалося під червоним як жар ковпачком, на ногах у нього були маленькі дерев’яні пантофлики.
– Та це ж веселий Монакіккіо! – майнуло у Маріо в голові.– Виходить, недарма присягався старий Дженнаро, що на власні очі його бачив. А ми з хлопцями не вірили йому!
Тим часом верткий, мов дзига, хитрий, мов лисиця, і невтомний Монакіккіо то жбурляв піском у вічі Маріо, то хлюпав на нього водою з річечки.
Даремно намагався Маріо спіймати свого кривдника за дрібненьку ногу або руку. Монакіккіо, як на пружинах, легесенько перескакував через голову Маріо, вистукуючи у нього над вухом дерев’яними пантофликами.
І раптом пригадалась Маріо порада старого Дженнаро, який казав тоді хлопчакам:
– Монакіккіо можна зловити тільки одним способом – спритно, щоб він і не помітив, зірвати у нього з голови червоний ковпачок. Схопиш його ковпачок у руки – і Монакіккіо тієї ж миті стане твоїм вірним помічником. Та затямте: Монакіккіо майже весь час шастає під землею та в річках, тому він знає все про кожен скарб: і чи великий він, і де захований. Тільки не віддавайте Монакіккіо його ковпачка доти, поки не покаже вам, де лежить скарб. А як розчулитесь, повірите гномикові на слово й віддасте ковпачка,– він ще й посмієтья добре з вас, як із простаків.
Маріо тепер так і зробив, як радив колись Дженнаро. Коли Монакіккіо вже зовсім осмілівши, підскочив аж до самої поли його плаща, Маріо вмить сягнув туди рукою. І не встиг лукавий гном ще й з місця зрушити, як його червоний ковпачок був у руках у Маріо.
І тоді гном із сльозами на очах заходився благати Маріо, щоб віддав йому ковпачка. Лукаве створіння клялось і присягалося, що більше ніколи й нікого не кривдитиме. Але Маріо не потурав.
Нічого діяти – довелося Монакіккіо повести Маріо до лісу й показати, де заховано скарби: там у дуплі старого дуба розбійник Нінко Нанко заховав частину своїх багатств.
Забравши їх усі, Маріо віддав гномові його червоний ковпачок і поїхав додому. Привіз він ті скарби, відпочив трохи з дороги, а тоді поїхав до великого міста Потенци. Там накупив найкращих іграшок всім дітям свого рідного міста Грассано. Старому Дженнаро подарував він дуже гарну люльку, а собі придбав новесенький велосипед.
Відтоді спливло багато років. Старого Дженнаро давно вже немає на світі. Маріо Коста сам став дідом і вечорами, сидячи під хатою, розповідає хлопчакам про те, як він колись здибав у горах лукавого Монакіккіо. Та хлопчаки, як і він у дитинстві, й вірять і не вірять йому. І Маріо хтозна-як жалкує, що не зняв із ноги Монакіккіо хоч дерев’яного пантофлика. Тоді навіть найнедовірливіші хлопці пересвідчились би, що він розповідає їм щиру правду.